Глава 4

Христина знову смикнула ручку, але вже без особливої надії. Замок не піддавався. Ліля відсунула її й перевірила двері сама: потягнула, штовхнула плечем, ще раз натиснула ручку, але все марно.

— І що тепер? — Ніка вже не сміялася.

— Спочатку перестаємо стояти на місці, — сказала Ліля й оглянула подвір’я.

— Може, розбити вікно? — Христина обхопила себе руками.

— Чим?

Дівчина озирнулася, але подвір’я було чистим, а все, що могло згодитися, давно сховалося під снігом.

— Лілю, ти ж говорила, що тут хтось є.

— Я такого не говорила.

— А хто лазню топив?

— Чоловік якийсь. Я з ним не бачилася. Анжела сказала, що він усе підготує, залишить ключ і піде.

Ніка глянула на темні вікна великого будинку.

— А де господарі?

— Їх немає. Будинок разом із лазнею здається подобово. Господарі тут не живуть.

— Чудово, — Христина нервово засміялася. — Ми мокрі, босі, всі речі за дверима, що нам тепер робити?

Відповіді на її питання ніхто дати не міг. Алкоголь ще грів зсередини, але мороз швидко брав своє. Після парилки холод відчувався особливо гостро: шкіра вкрилася сиротами, мокре волосся почало перетворюватися на бурульки. Ніка теж вже не могла стримати тремтіння. Ліля єдина не метушилася. Вона ще раз оглянула двері й перевела погляд на великий будинок.

— Піду перевірю, раптом там хтось є.

Ліля підтягнула простирадло вище на груди й побігла до особняка. Сніг під босими ногами скрипів так голосно, що Христині стало боляче лише від одного цього звуку.

Ніка провела її поглядом. — Я б сама туди не пішла.

— Якщо нікого не знайде, підемо разом, — сказала Христина.

За інших обставин Христина обов’язково щось відповіла б, але зараз їй було не до жартів. Ліля тим часом піднялася на ґанок великого будинку й кілька разів натиснула кнопку дзвінка. Почекавши, постукала у двері. Потім ще раз сильніше, але ніхто не відчиняв. Вона обійшла будинок збоку й зазирнула у вікно. Середина зустріла її темрявою.

— Немає нікого! — крикнула Ліля здалеку.

— Ну все, нам капець! — ледь стримуючи сльози вигукнула Ніка.

— Не помирай завчасно, — долинуло у відповідь.

Ліля ще кілька секунд стояла біля будинку, роздивляючись навколо, а потім повернула голову в бік дороги. Навпроти, за парканом, у невеликому дерев’яному будинку світилося одне вікно. Саме там вони бачили чоловіка з лопатою. Ліля показала рукою.

— Піду туди.

— Лілю! — Христина навіть зробила кілька кроків за нею. — Може, не треба самій?

— А що він мені зробить?

— Ти зараз серйозно питаєш?

Ліля подивилася на себе, потім на Христину й усміхнулася.

— Думаєш, не встоїть?

— Я думаю, що ходити серед ночі по чужих будинках у простирадлі — не найкраща ідея.

— Тоді замерзай тут, — розвела руками вона і побігла через дорогу.

Христина дивилася їй услід і не могла позбутися дивного відчуття. Усе відбулося надто швидко: ще хвилин десять тому вони сиділи в теплі, пили вермут і сміялися, а тепер стояли босоніж у снігу й чекали, поки подруга в одному простирадлі проситиме допомоги в незнайомого чоловіка.

— Я в шоці з її спокою, — Ніка дивилася на хвіртку, за якою зникла Ліля.

— Вона взагалі рідко нервує.

— Я теж рідко. Але зараз у мене зуби так цокотять, що от от пломби повилітають.

Христина подивилася на Лілю, за якою вже зачинилися двері сусіднього будинку.

— Може, їй просто не так холодно.

— Ага. Кров із антифризом.

Минуло кілька хвилин і дівчата починали нервувати все сильніше. Христина вже збиралася сказати, що піде за Лілею, коли хвіртка відчинилася. Першим на дорогу вийшов чоловік, якого вони бачили з лопатою. Тепер він був без шапки. В одній руці тримав великий кожух, в іншій — ще два. Ліля йшла слідом, загорнувшись у щось схоже на стару овечу шубу.

— Живі? — крикнула вона.

— Ледве! — відповіла Ніка.

Чоловік підійшов ближче. На вигляд йому було близько сімдесяти. Високий, кремезний, хоча вік уже добре читався на обличчі й руках. Волосся було сиве, довше, ніж зазвичай носять чоловіки такого віку, і неохайно спадало на вуха. Щоки й підборіддя вкривала коротка густа щетина. Через важкі повіки його погляд здавався сонним, але рухався він легко й напрочуд упевнено.

— Накидайте, — сказав чоловік, простягаючи кожухи. — Це ж треба такому було трапитись.

— Дякуємо, — Христина вихопила найближчий і швидко загорнулася.

Кожух пахнув димом, шерстю й чимось трав’яним, але зараз це був найприємніший запах у світі. Ніка майже повністю сховалася у своєму.

— Боже, яке щастя.