Глава 3

Олег уже майже три години сидів за кермом і почувався так, ніби їхав усі десять. Стара вантажівка гуділа, тряслася на нерівностях і час від часу видавала звуки, після яких будь-яка нормальна людина мала б негайно зупинитися та викликати евакуатор. Олег давно звик до цього. Машина могла скрипіти, стукати, дзенькати й погрожувати розвалитися на шматки, але зазвичай усе одно довозила куди потрібно. Хоча цього разу він починав у цьому сумніватися. Сніг валив дедалі сильніше. Фари вирізали з темряви лише кілька десятків метрів дороги, а далі все зникало в суцільній білій невизначеності.

Телефон, закріплений на панелі, показував, що до Люблиного залишилося трохи більше двадцяти кілометрів. Олег натиснув кнопку гучного зв’язку.

— Що там, скучила? — запитав Олег, коли Катя відповіла.

— Олеже, у нас мете так, що сусіднього будинку не видно. Тебе ще довго чекати? —розійшовся кабіною засмучений дівочий голос.

— Вже майже доїхав.

— Ти це годину тому казав.

— Цього разу я набагато ближче до правди, — усміхнувся Олег, не відводячи очей від дороги.

— Олеже, я серйозно.

— Я мчу наскільки це можливо в таку пургу.

У слухавці приглушено працював телевізор. Катя помовчала, а тоді запитала:

— Ти там що не один?

Олег скривився. Він розумів, що зараз почнеться черговий допит.

— Знову починаєш?

— Я щойно чула жіночий голос.

— Радіо, Катю. То радіо.

— Ти ж його ніколи не слухаєш.

— Сьогодні почав. Люди змінюються, — намагався перевести все на жарт Олег.

— Зміни це точно не про тебе. Хіба що…

— Хвилин за сорок буду, — він вирішив, що на краще змінити тему як найшвидше.

— Давай швидше там.

— Люблю тебе.

— І не підлизуйся.

Зв’язок обірвався. Олег подивився на телефон й похитав головою. Під капотом коротко дзенькнуло, ніби вантажівка мала власну думку щодо цієї розмови.

— А тебе взагалі не питали.

Через пів години дорога пішла на спуск і Олег скинув швидкість. Праворуч тягнувся ліс, ліворуч за низьким металевим відбійником починався схил. У звичайну погоду тут не було нічого страшного, але зараз навіть край дороги доводилося вгадувати по стовпчиках. Навігатор попередив про поворот.

— Який ще до біса поворот? — від здивування він вголос заговорив до приладу.

Олег глянув на екран. Маршрут пропонував звернути на вузьку другорядну дорогу, якої він раніше не помічав.

— Та ну на фіг. Це ж божевілля…

Він залишився на трасі. Навігатор кілька секунд думав, а потім перебудував маршрут. «Через двісті метрів розверніться».

— А ще чого?

Олег натиснув на екран і перевірив пункт призначення. Люблине. Адреса Каті. Все правильно. «Через сто метрів розверніться».

— Та відчепись ти.

У цей момент просто перед ним із снігової завіси виринули дві фари. Олег навіть не встиг зрозуміти, звідки взялася машина. Вона перла майже посеред дороги.

— Твою ж!

Він різко крутанув кермо. Вантажівку повело, задню частину кинуло вбік, колеса втратили зчеплення, і машина, розвернувшись під кутом, злетіла з дороги. Вона пробила невисокий замет, прокотилася кілька метрів униз і важко вгрузла в сніг. Двигун заглух і в кабіні запанувала тиша.

Олег поворушив руками, ногами, перевірив, чи нічого не болить, і лише після цього видихнув. Він спробував завести двигун. Стартер кілька разів провернувся, але мотор не схопив.

— Ну давай, не зараз.

Після ще кількох марних спроб Олег вилаявся й подивився на телефон. Навігатор продовжував працювати і показував, що до Люблиного тридцять кілометрів. Раптом він звернув увагу на стрілку. Синій трикутник, що позначав положення машини, був спрямований у протилежний бік. Олег нахмурився.

— Що за дурня?

Він подивився через лобове скло. Вантажівка з дороги не розверталася. Її просто занесло боком у кювет. Олег чудово пам’ятав напрямок руху. Але навігатор показував, ніби машина стоїть носом назад. У бік, звідки він щойно приїхав. Олег кілька секунд дивився на екран, потім вимкнув програму й запустив знову, але нічого не змінилося. Він заплющив очі і відкинувся на сидінні. Перше про що подумав, це те, що в обіцяних сорок хвилин він навряд чи встигне до Каті. Трохи зібравшись з думками, знову подивився у лобове скло. На перший погляд можна було подумати, що він опинився у величезній склянці з молоком. Навіть, якщо б і вдалося завести машину та повернутися на дорогу — їхати через такий щільний снігопад було неможливо.

Олег натягнув куртку, взяв телефон, ліхтарик і обережно відчинив двері. В кабіну миттю увірвалися тисячі сніжинок, які моментально перетворювалися в краплі води. Він здригнувся але рішуче виліз назовні і почав спускатися. Стрибнув у сніговий замет і одразу зрозумів, що самостійно виїхати точно не вийде. Передні колеса загрузли по самі маточини в щільній суміші ґрунту й снігу, а до самих фар вже діставав пухкий шар свіжого перемету