Глава 2

Сніг почався ще вдень, але ближче до вечора розігрався по-справжньому. Великі важкі пластівці летіли майже горизонтально, забиваючись під капюшон і липнучи до вій. Вітер носив їх уздовж вулиці білими хвилями, час від часу повністю стираючи з поля зору сусідні будинки.

Іра втягнула голову в плечі й пришвидшила крок. В одній руці тримала невелику спортивну сумку, в іншій — пакет із продуктами, який уже кілька разів мало не вирвало поривами вітру. Ідея зробити Кирилові сюрприз ще годину тому здавалася чудовою, а тепер, коли до його будинку залишалося метрів сто, починала викликати сумніви. Вдома у Кирила за весь час їх знайомства Іра ще не була. До того ж вони не бачилися майже два тижні.

Кирило останнім часом багато працював, постійно скаржився на втому й сам кілька разів казав, що хотів би просто провести з нею вечір без друзів, ресторанів та галасу. Іра запам’ятала це, домовилася на роботі піти раніше, купила продуктів і вирішила приїхати без попередження. Тепер вона вже не була впевнена, що сюрпризи взагалі добра ідея. Дістала телефон, щоб ще раз перевірити адресу. Екран не засвітився. Іра натиснула кнопку живлення. Потім ще раз, затримавши палець довше, але марно.

— Та ну тебе, — пробурмотіла вона.

Вранці заряд був сто відсотків. Телефоном майже не користувалася, хіба кілька разів відкривала месенджер дорогою. Іра сховала його до кишені й озирнулася. За сніговою завісою ледве проглядалися жовті квадрати вікон. На щастя, будинок Кирила вона вже бачила. Хвіртка виявилася замкненою. Іра здивовано смикнула її ще раз. На металевих прутах висів ланцюг із невеликим навісним замком. Вона поставила пакет у сніг і постукала долонею по хвіртці.

— Кириле!

Ніхто не відповів, але у будинку горіло світло.

— Кириле!

Цього разу вона почула якийсь рух. Спочатку дзенькнуло скло, потім щось упало, і лише після цього вхідні двері відчинилися. На ґанку з’явився Кирило, але виглядав він дивно. Навіть тримаючись за одвірки обома руками, він похитувався неначе стояв на палубі човна в шторм. Іра розгублено посміхнулася.

— Сюрприз.

Кирило мовчки дивився на неї. Він був у футболці, спортивних штанах й босоніж. Волосся скуйовджене, обличчя якесь припухле. Іра спочатку вирішила, що хлопець щойно прокинувся, але потім помітила в його руці майже порожню пляшку.

— Ти що тут робиш? — нарешті запитав він.

— Приїхала до тебе, — посмішка повільно але впевнено зходила з її обличчя.

— Я бачу. Тільки навіщо? Я ж казав, що не люблю сюрпризів, — язик Кирила заплітався і слова вилітали ледь розбірливі.

Він важко зітхнув і зійшов із ґанку. Лише тепер Іра помітила, що його футболка мокра біля коміра, наче він щойно вмивався або потрапив під дощ. Від нього тягнуло алкоголем, але крізь цей різкий запах пробивався ще якийсь незвичний — затхлий, болотяний, схожий на запах води, що довго стояла в підвалі.

— Відкрий хвіртку.

— Не треба було приїжджати.

Іра спочатку вирішила, що не розчула, але Кирило підійшовши ближче до хвіртки, замка навіть не торкнувся.

— Їдь додому, — гикнув він.

— Ти серйозно? — не могла повірити в почуте дівчина.

— Ага, — складалося враження, що йому зовсім байдуже на неї..

Вітер жбурнув Ірі в обличчя жменю снігу. Вона витерла щоку рукавичкою й подивилася на хлопця, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Я дві години сюди добиралася.

— Я тебе що просив? Чи може кликав?

— Кириле що з тобою?

Він дивився на неї так ніби взагалі вони ледь знайомі. Потім його губи розтягнулися в неприродно повільній посмішці.

— От бачиш. Уже сваримося. Я ж казав, що сюрпризи — погана ідея.

— У тебе хтось є? — Іра відчула, як усередині холоне сильніше за мороз ззовні.

— А це вже не твоя справа, — розсміявся Кирило, навіть не намагаючись виглядати тактовнішим.

— Та пішов ти! — закричала Іра, раптом усвідомивши, що відбулося. Вона схопила пакет, розвернулася й пішла назад. За кілька метрів усе-таки озирнулася. Кирило стояв біля хвіртки й дивився їй услід. На снігу біля його ніг темніла велика мокра пляма. Іра відвернулася й пішла швидше. Через хвилину за спиною дзенькнув ланцюг, але вона вже того не чула.

На зупинці нікого не було. Під старим металевим навісом намело снігу майже до лавки. Іра поставила сумку, знову дістала телефон і без особливої надії натиснула кнопку. Екран залишився чорним. Дівчина вилаялася вголос від розпачу. Покрутила головою і побачила розклад автобусів. Але навіть не маючи годинника, вона чудово зрозуміла, що останній пішов хвилин десять тому, одразу після того, як висадив її. Наступний — лише вранці. Іра кілька секунд стояла, дивлячись на цифри, а потім не витримала і ще раз вилаялася вголос.