Глава 1

У просторому кабінеті на восьмому поверсі сучасного бізнес-центру точилася жвава дискусія. Троє колег уже хвилин десять сперечалися про те, чия родичка стала новою начальницею сусіднього відділу і яким чином їй вдалося так швидко зайняти посаду, на яку інші чекали роками.

— Кажу вам, це позашлюбна донька генерального, — переконано стверджувала повненька, але миловидна блондинка Ніка. Відсунувши чашку кави вона нахилилася ближче до співрозмовниці. — Інакше поясни мені, як людина приходить у компанію і за кілька місяців отримує кабінет, секретарку та зарплату вдвічі більшу за нашу?

— Дурниці! Я своїми вухами чула в ліфті, що вона племінниця одного з акціонерів, — не погодилася Христина, струнка кароока брюнетка у світлій блузці та класичних чорних штанах. — І взагалі, генеральний старший за неї років на двадцять п’ять. Яка ще донька?

— А що, у двадцять п’ять дітей не заводять?

— Заводять. Але не таких нахабних.

Ніка пирснула зі сміху. Біля вікна, трохи осторонь від інших, сиділа рудоволоса дівчина років тридцяти й продовжувала дивитися в монітор. Одягнена вона була недешево, але настільки стримано, що з першого погляду цього можна було й не помітити. Сувора блузка, однотонна спідниця, тонкий срібний ланцюжок на шиї. Жодної яскравої прикраси чи речі, яка впадала б в очі.

На вулиці таку людину можна було зустріти двічі за один день і не впізнати. Проте в офісі до Лілі дослухалися. Вона не намагалася бути центром уваги, рідко сперечалася і майже ніколи не підвищувала голос, але чомусь саме її думка часто ставала останньою в будь-якій суперечці.

— Лілю, а ти що скажеш? — Ніка повернулася до неї. — Хто цю змію на тепленьке місце влаштував?

Ліля відірвала погляд від монітора.

— Не знаю. І, якщо чесно, не хочу витрачати на неї вечір.

Ліля закрила робочу програму й відкинулася на спинку крісла.

— Мені байдуже, хто її туди посадив. Дівчата, я хочу нормально відпочити.

Ніка здивовано підняла брови.

— Оце вже цікавіше.

— Я за, — додала Христина. — А що є пропозиції?

— Мені Анжела з кадрів днями розхвалювала одне місце. Лазня за містом, просто посеред соснового лісу. Окремий будиночок, камін, нормальна парилка, березові віники. А за дверима чистий сніг. Усе як має бути, а не ті ваші електричні шафи, які зараз називають саунами.

Ніка замріяно посміхнулася.

— Ти так розповідаєш, що я вже готова їхати.

— Це точно, — підтримала Христина. — Тобі, Лілю, пряма дорога в рекламу.

— Пізно. Я вже знайшла своє покликання — людей переконувати, — ледь помітно усміхнулася Ліля.

Христина з цікавістю подивилася на подругу, а та вже взяла телефон.

— Зараз зателефоную Анжелі.

Вона вийшла з кабінету, а коли хвилин через п’ять повернулася то задоволено повідомила, що на вечір для них уже заброньовано заміський будиночок.

— Так швидко? — здивувалася Христина.

— А чого тягнути?

— Я просто думала, що у Святий вечір усе давно зайнято.

Ліля глянула на годинник і підвела очі про щось замислившись.

— Значить, нам пощастило.

До кінця робочого дня Ніка разів п’ять нагадала, що їм треба виїхати раніше, аби не застрягнути на парковці. Та коли настав час збиратися, наче навмисно почали виникати дрібні затримки. Спочатку довелося довго чекати ліфт. Він наче навмисно заповнювався за один два поверхи до їхнього і не зупинявся. Поки стояли в очікуванні, Христину перехопила бухгалтерка з питанням про звіт, а біля самого виходу Лілю спробував втягнути в розмову знайомий із відділу продажів. Вона ввічливо вислухала його перше речення, посміхнулася й повідомила, що дуже поспішає і вони обов’язково поговорять іншим разом.

— Оце я розумію талант, — прошепотіла Ніка, коли вони нарешті вийшли надвір. — Людина ще стоїть, усміхається й навіть не зрозуміла, що її щойно послали.

— Я ж казала, робота в мене така.

Синій Міні Купер Лілі стояв неподалік від входу. За кілька хвилин вони вже виїжджали з величезної парковки, поки більшість працівників бізнес-центру ще відчищали від раптово намерзлого інею лобове скло та прогрівали двигуни.

— Усе, — задоволено повідомила Ніка, вмощуючись на задньому сидінні. — Телефон вимикаю. Сьогодні мене не існує ні для начальства, ні для клієнтів, ні для родичів.

— А якщо мама подзвонить? — поцікавилася Христина.

— Для мами існую. Для решти — померла.

Ліля засміялася й увімкнула навігатор. Місто швидко залишилося позаду. Об’їзна дорога, на диво, була майже порожньою, і невдовзі яскраво-синя машина вже мчала в бік передмістя. Обабіч тягнулися засніжені поля, які поступово змінилися темними сосновими посадками.

Ніка всю дорогу говорила майже без упину. Встигла обговорити нового начальника, колишнього чоловіка Христини, власну дієту, новорічні плани й те, що після свят обов’язково піде до спортзалу.