Пролог

З самого ранку хутір затягло густим туманом, а ближче до обіду вхопив приморозок. Спочатку тонким шаром інею вкрилися гілки дерев, потім побіліли паркани, дахи старих сараїв і навіть суха трава біля дороги. За кілька годин крижаним оксамитом укрилося майже все подвір’я.

Скрипнули двері невеликої хатинки, і на порозі з’явився її господар. У підштанниках, старій куфайці й стоптаних капцях він був схожий на звичайного сільського чоловіка з якогось радянського фільму. На вигляд йому можна було дати років сімдесят, проте в поставі залишалося щось моложаве і трохи військове. Старий випростав спину, упер руки в боки й мовчки дивився на сад.

Рідке сиве волосся було акуратно зачесане набік, відкриваючи високий лоб із глибокими зморшками. Це додавало вигляду чоловіка фльору інтелігентності, що трохи не пасувало до старої куфайки. Але його самого це, схоже, зовсім не бентежило.

Він повільно ступив з ганку на землю, присів і провів пальцями по тонкій крижаній кірці, що встигла схопити калюжу біля сходинок. Потім розтер між пальцями кілька крупинок інею, ніби перевіряючи щось лише йому відоме. Над хутором стояла дивна тиша. Навіть собаки, які зазвичай озивалися на будь-який рух за парканами, чомусь мовчали. Десь далеко, за посадкою, коротко загуркотіла машина і майже відразу звук розчинився в тумані. Старий підвів голову. Сіре небо висіло низько, наче ще трохи — і з нього посиплеться сніг.

Він примружив праве око, криво посміхнувся, потер ідеально виголене підборіддя і ще раз озирнувся навколо. Потім, ніби звертаючись не до когось конкретного, а до самого хутора, тихо промовив:

— Скоро почнеться.