Лавочка біля дуба, або Осіння пісня

Тоня вже звикла до цієї старенької. Вона з’являлася лише раз на рік, тому заклопотана родинними справами й роботою жінка не одразу помітила, що незнайомка в поважних літах приходить одного й того ж дня — дев’ятнадцятого жовтня, всідається на лавочку під старезним дубом і, на диво всім перехожим та зівакам з вікон будинку, співає.

Іноді дуже хотілося вийти й запитати, навіщо вона це робить. Та чомусь Тоня завжди відкидала подібні ідеї. Бо ж хто її знає — деякі мешканці будинку взагалі поговорюють, що та старенька якась несповна розуму.

Однак цього року все склалося інакше.

То була субота. Чоловік займався ремонтом автомобіля, що гарантувало його відсутність на найближчі кілька годин, а син поїхав до друга з ночівлею. Останній надзвичайно переконливо клявся, що вони робитимуть домашнє завдання. Залишившись на одинці, жінка вирішила згаяти вільний час за книгою, тому запаслася повним заварником чаю і вмостилася на дивані, накривши ноги пледом.

Осіннє, але ще на диво тепле, повітря тихесенько прокрадалося крізь прочинене вікно, попутно колихаючи барвисті вітки дерев. Сонце то визирало з-за хмари, то ховалося за нею, а його промінчики пустотливо стрибали жовтими, коричневими, оранжевими й червоними листочками. Та Тоня не дуже помічала всю ту красу, адже, разом з героями книги перемістилася до літа.

Раптом звук, який несподівано домішався до інших вуличних відгомонів, виманив жінку зі світу роману. Вона відклала книгу, не без розчарування примітила, що чай закінчився, й підійшла до вікна, аби підтвердити свою здогадку.

І дійсно! На лавочці сиділа все та ж старенька і старанно витягувала слова пісні:

Ніч яка місячна, ясная, зоряна,

Видно, хоч голки збирай,

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупочці тут під калиною,

І над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться в полі туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить;

Ген на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Не те щоб в неї виходило дуже гарно співати, але в голосі незнайомки відчувалася душа. Душа, яка одночасно і співає, і плаче, і сподівається. Сподівається? Але на що?

Тоня відчула нестримне бажання з’ясувати це. Тому на ходу схопила жакет і вискочила з квартири, поспішаючи добігти до старенької швидше, ніж та доспіває пісню і, посидівши хвилинку, як зазвичай, піде. 

Пощастило: коли жінка наблизилася до незнайомки, та затягувала останні рядки:

Тепло — ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар.

А Тоня тим часом відчула себе дурепою. От і що вона зараз скаже? Як запитає? Мабуть, таки ідіотська була ідея. Вона навіть почала потроху задкувати, коли незнайомка зупинила її:

— Мила, чому тікаєш, якщо вже вийшла? — її губи розтягнулися в добродушній посмішці. Здавалося, навіть сірі очі випромінювали тепло і спокій.

— Я… Добрий день, — Тоня зважилася сісти поруч. — Просто подумала, що не гарно буде відволікати Вас.

— Дарма. Трішки спілкування мені не завадить. Якщо чесно, іноді мені його так не вистачає... Та і я бачила твій зацікавлений погляд останні кілька років. Вже не сподівалася, що зважишся прийти.

— Думаю, Вам доводилося бачити дуже багато таких поглядів, — жінка знітилася, щойно слова вилетіли з вуст, та поспішила додати: — Тобто я хотіла сказати, що це незвично і…

— Не хвилюйся так. Я не образилася. І добре розумію, як виглядаю збоку. Шостий десяток цього року розміняла, а й досі співаю під вікнами, — реготнула, покручуючи пальцем біля скроні.

Тоня подумала, що виглядає вона принаймні років на п'ятнадцять старшою, але вирішила промовчати, все ще журячи себе за нестриманість.

— Як Вас звати?

— Дарина. Хоча він кликав мене Дарусенькою.

— Хто?

— Той, для кого я співаю.

Її погляд вже не фокусувався на чомусь конкретному, емоції на зморшкуватому обличчі хаотично змінювали одна одну, очі незвично заблищали. А за кілька хвилин вона почала оповідати свою історію.

***

Я була зовсім юною, наповненою мріями й енергією. Здавалося, ніщо не завадить мені побудувати життя, як годиться: закінчити школу, вивчитися в інституті, влаштуватися на роботу, закохатися, вийти заміж і народити зграю діточок. Та так я думала до того самого поворотного моменту, який вніс суттєві корективи в бачення власного майбутнього.

Того дня я без настрою пленталася місцевими вулицями, аж поки не надибала цю лавочку під дубом. Всілася на неї, думала щось сама до себе, і то так зосереджено, що не почула, як поруч сів якийсь молодик.