Великі Древні

 - То ви, юначе, маєте бажання дізнатись про великих Древніх, чи не так? - дядько виглядав так само застарівше і чудакувато, як і розмовляв. Але то нехай, аби тільки розповів, що треба.

- Ну, таке виразне бажання отримати своє, яке вбачається у вас на обличчі, вже є безмовною... безсловесною, якщо казати точніше. Точніше на мою думку. Так от, - цей вираз обличчя є безсловесною відповіддю на моє питання.- Дійсно чудак, що й казати. А він продовжував: - Я правий, чи не так? - Дядько виразно нахилився вперед. Таке враження, що він уявляв, що бере участь у виставі, наче актор. Ну, принаймні міміка і голос в нього були, наче в актора на сцені. Ох і чудак. Та все одно - не залишалось нічого іншого, окрім кивнути. Дядько задоволено відкинувся на спинку крісла, наче дідусь, якого онук попросив розказати щось зі свого життя і тому старий пень відчув себе  потрібним і важливим. Цей - не старий по віку, але є в ньому щось від діда, який думає, що раз життя прожив, то вже лише через це його думка та досвід чогось варті. Реально чудак. Старпер.

 - Питати не буду, що привело вас до такого питання, звідкіля ви взагалі знаєте, хто такі Великі Древні..е, ні. Ви не знаєте, хто вони, ви лише чули ці два слова “Великі Древні” і щось всередині вас відгукнулось, так? Ви відчули цей відгук, так? І відчули, що цей відгук можно перетворити в поклик, так? Щоб це не значило. Так? - з пересохшим від чогось такого незрозумілого горлом, такого, що сушило зсередини, я зумів просто кивнути, наче дурник “Так”.

 - І я також не буду питати, хто сказав, що я можу вам допомогти із вашим внутрішнім сум’яттям. Не буду - а просто допоможу. - Дядько, гм, чоловік років 40 тепло посміхнувся над пальцями, які він тримав “будиночком” біля підборіддя і носу весь свій спіч. Монолог. Монолог, не спіч. Так. Так, так видається..коректніше? А це слово підхо…

 - Потім, відкладіть конкретно це сум'яття на потім. Зараз є лише Знання. - В кімнаті наче потемніло. Але обличчя чоловіка було так само чітко бачити, навіть краще, аніж раніше. Наче всюди зменшили світло, а на обличчя чоловіка навпаки - його навели. - Знання, яке не дадеться вам легко і не минеться для вас просто так. Це Знання - межа, яка розділяє для більшості людей нормальний середньостатистичний психічний стан і щире божевілля. Для більшості, але не для всіх. Є люди, які мають здібності, мають певний дар, достатню глибину психіки, аби осягнути те, що зазвичай руйнує людині її мозок. Ви відчуваєте цю глибину в собі чи ні? Бо якщо “ні”, то краще відступіться, зійдіть з цього шляху, живіть життям не понівечиним Знанням. Бо після того, як я почну - вороття не буде. А від вашої психіки як наслідок може не лишитись нічого, окрім жмутка випалених нервів. То ви готові?

Недивлячись на сказане, не залишалось ніяких варіантів, окрім як погодитися. Надто глибоко все відчувалось, надто сильний був відгук, бажання цього, мгм, Знання. Хоча і не зрозуміло, що саме це за Знання. Мій ствердний кивок дав сигнал для початку. Голос чоловіка став низьким, таємничим, нісшим у собі щось загадкове і жахливе:

 - Раніше Великих Древніх вважали богами. Наразі реальність виявилась трішки іншою, що ми дізнались завдяки розвитку науки. Великі Древні для нас більше не боги, а надпродвинуті сутності. Чи надпродвинуте поєднання багатьох сутностей в єдине ціле, все залежить від конкретного Великого Древнього. В давнину через свої здібності вони вважалися богами, що й не дивно, бо здібності їхні - воістину богоподібні. Перетинати величезні відстані тисяч світлових років за миті вони могли вже тоді, коли і Землі не було, а рухати галактиками вони навчились ще на зорі Сонячної системи. Мільярд років для них тепер - це не тривало, а життя не те що людини, а всієї людської цивілізації, для них може тривати не довше їх видиху чи вдоху. Але ж і сприйняття часу у них - зовсім інакше. Одна секунда може тривати трильйон років, а трильйон років - відчуватись як секунда. Наша галактика - уже вічність як освоєна для них межа, і вони цю межу перетнули настільки далеко, що навіть наймогутнішим послідовникам тут, на Землі, вони не розкривають таємниці, які знайшли за цією межею.  Бо людському мозку треба пройти ще через багато еволюцій та покращень, аби безповоротно не деформуватись від отриманої інформації. Але наші найгідніші представники збираються дожити до тих днів, коли подібне стане можливим. Інші ж - вдячні Великим Древнім за те, що вони їм вже дали. 

Чоловік взяв раптову паузу. Я же відчув як в голові починає давити…щось наче стискало мізки з середини. Але водночас всередині, в нутрі, почало нуртувати певне полегшення, навіть би сказав - тепло. Раптом світло в кімнаті потьмарилось і замерехтіло. Потім я зрозумів, що мерехтить не лампочка чи сонце за вікном - мерехтить у мене в очах. На них насувалась темрява, в якій було щось і це щось ворушилось. Щось, що викликало жах, але водночас, здавалось, таїло в себе відповіді на питання. В грудях почало давити, задуха піднялась вверх по трахеї і схопившись за горло не лишилось нічого, як пустити цю темряву з її відповідями в широко відкритий рот, який безуспішно намагався зробити ковток повітря. Впустити її в себе.