Глава 11 «Щедрі темні ельфи та хохотусики»

— Цей цейтнот мене до могили доведе. Люба, мені замало часу в добі! — не встигла я обернутися від дверей де зникли демони, як з інших вискочила ельфійка одягнена у все чорне, з чорними ж окулярами й чимось схожим, на портативний кристал зв'язку. — Так, мені два тижні, щоб у відпустку зганяти та візьми собі на чай день. Ось, — на стіл лягла сітка з грибами, що світяться. — Марілео Лайтлі.

Поки я відходила від шоку, чула, як некромант, що втік до кухні, буквально захлинається від сміху. А поки проводила переказ з подивом розуміла, що фоліант прийняв гриби ельфійки – застигла.

— Це у вас що там? Годинник ремонтують? — підозріло спитала вона.

— Це некромант геловіниться, майже готовий. Якщо хочете, то хвилин за п'ять зможете спробувати. — несла відверте марення я, але дівчину пройняло й тільки-но я підтвердила кінець операції – вона поспішила зникнути у дверях. — Ти чого в орігамі складаєшся?

Зайшовши на кухню, я побачила як Аластар скрючений навпіл намагається віддихатися і мало не по підлозі катається від сміху.

— Ні, ну грихна я ще розумію, могла не впізнати. Але мало, що вищих демонів правлячого роду не визнати, то ще й магесу злих ельфів налякати! Лисичка – ти щось. — усміхався маг, поки я намагалася усвідомити отриману інформацію.

— Як магесу…? — не зрозуміла, бо маги в ельфів найчастіше виглядали не те, що як старці, а як напівмертві трупи. А тут приємна молода ельфійка.

— Ось так, Лисичка. — засміявшись, підійшов ближче некромант. І ніби не замислюючись, гладячи мене по голові між вушками, які знову стали стирчком.

Від такої несподіваної ласки захотілося зафиркати, повискуючи чи замуркотіти, хоча це прерогатива котячих народів. Але нас перервав звук дверей, що знову відкрилися.

— Чи є тут хто? — почувся чоловічий баритон і рука мага в раз завмерла.