Снокрай

1

Нізвідки  роздався ехом звук труби, аж у вухах заболіло від різкого гуку. Мене дивував факт, що мої слухові перепонки залишилися при мені. У голові була порожнеча, у скронях неприємно постукувало.

Та до біса! Щоб я ще раз погодилася на якусь із безглуздих пропозицій Тані! Мовляв, давай, хайпонемо, підписникам сподобається! А далі? Далі що? І взагалі, звідки ці думки? Хто така Таня? І... хто я?

Я злякано підскочила, розплющивши очі. Все навколо вкривав щільний туман. Переді мною в повітрі витав білий силует. Я жахливо відскочила — тіло було на диво легким.

— Твою ж... Що за дурниці? — я здивовано витріщилася на незрозуміле явище переді мною. Мені на думку спало лише одне логічне пояснення. — Точно, це ж пранк. Таню, виходь уже! І де ти сховала камери?

Проте ніхто не відповів.

— Ласкаво просимо до Снокраю, — оголосила біла фігура, розкинувшись у кріслі, що з'явилося незрозуміло звідки.

— Ти хто, до біса, така? Хто наказав тобі розіграти мене?

— Я — Суддя, а ви — мій клієнт. Тут, у Снокраї, ми надаємо таким душам, як ваша, що застрягли між двох світів, неймовірну послугу — вибір.

— Це вже зовсім не смішно. «Межа життя і смерті»?! Ти хоч знаєш, хто я така? Не раджу переходити мені дорогу.

— Ну, і хто ж ви? Як мені до вас звертатися, пані?

— Я... — я вже почала, але одразу ж усвідомила, що не знаю навіть свого імені. Я намагалася знайти хоч щось у своїх спогадах, проте вони витікали один за одним, ніби пісок крізь пальці. — Я не знаю.

— Отже, повернімося до справи. Ми, судді, даруємо вам щирий подарунок — вибір. Залишити свій світ і піти далі або віднайти три найважливіші спогади й повернутися назад до життя. Що обираєте ви?

Спогади. Спогади. Спогади... Я чіплялася за останні видіння, проте вони все швидше тікали від мене, залишаючи по собі абсолютну порожнечу... Здавалося, навколишній туман пробрався всередину мене, витіснивши з голови все, що там було до цього.

— Що то за спогади й як їх віднайти?

— Перший спогад — те, як вас звуть насправді; другий — обставини, через які ви опинилися тут; а третій — спогад, що міг би назавжди змінити ваше життя. Наша асоціація надає вам усе необхідне, щоб ви знайшли своє справжнє «я». А далі — усе залежить від вас. Якщо дійсно цього хочете, то скоро повернетеся назад.

— Якби не хотіла — уже б пішла, а не витрачала час на безглузді розмови, — в відповідь на мої слова  гучно пролунав сміх. Мабуть, фігуру тішило те, як зухвало я поводилася.

— От і добре, — суддя простягнулася до дверної ручки, що випливла прямісінько з повітря. — Тоді щиро вітаю у Снокраї — світі загублених душ.

Я відчинила двері й опинилася в, здавалося б, звичайному світі. Поміж багатоповерхівками та крамничками ходили люди, поспішаючи кудись. Може, це все ж таки був тупий жарт? Я спустилася з гори вниз, наблизившись до міста. І тут я зрозуміла, що з цим світом щось не так. Вода у фонтані текла не згори донизу, а навпаки. На одному з таких фонтанів сиділа пташка; злякавшись моєї присутності, вона розправила крила й стрімко полетіла. От лихо — вона полетіла задом! Отак дивина.

На перший погляд, це місто здавалося нормальним, проте я інтуїтивно відчувала, що все має бути інакше. Я підійшла до невеликого, але гарненького кафе. Над дверима висів годинник, та й він був незвичайним: стрілки рухалися у зворотному напрямку, і, здавалося, нікому, крім мене, це не здавалося дивним. Я втупилася на годинника з роззявленим ротом, аж поки не відчула обережне постукування по плечу. Позаду мене стояв симпатичний хлопець, чимось схожий на хулігана.

— Новенька? — запитав він, мабуть, помітивши, як я в ступорі розглядала годинник.

— Щось на кшталт.

— Я Макс, я тут уже кілька місяців. Якщо хочеш, можу влаштувати екскурсію й розповісти трохи про Снокрай і плавучі острови.

— Відмовлюся, не переношу галасу. А тим більше, коли його причиною є хлопець, — від його голосного голосу різало в вухах. Чого це він був таким радісним?

— Фу на тебе. Ти якась надто зла, як на людину, що тільки потрапила сюди. Я ж просто хотів допомогти.

Він розчаровано подивився на мене й зайшов у кафе. З одного боку, я ненавиджу хлопців — щоб це зрозуміти, не потрібні були спогади, ця відраза сягала глибин моєї душі. Але з іншого боку: я не знаю, хто я, де знаходжуся й як звідси вибратися. А хлопець провів тут уже певний час і навіть віднайшов  своє ім’я. Тож, попри неприємні відчуття, що викликало його привабливе обличчя, найкращим вибором для мене було б триматися його. Хоч допопоки не віднайду своє ім’я. Пробач, Максе, але я тебе використаю. 

Усередині кафе здавалося набагато більшим, з панорамних вікон виднілася морська гладь. Знову якась особливість цього світу. Я почала поступово приймати факт абсурдності всього, що тут відбувалося. Макс сидів на терасі, попиваючи каву. Відсунувши із голосним скрипом стілець, я безцеремонно плюхнулася поруч із ним. Він здивовано витріщився на мене і ледь не подавився.

— І що ти тут робиш?

— Що незрозумілого? Я даю тобі шанс насолодитися моєю компанією, — я підморгнула йому й відкусила шматочок круасана з його тарілки. Мм, вишневий джем — смакота. Думаю, йому це не дуже сподобалося — він незадоволено насупився.

— Тобто, я правильно зрозумів: ти благаєш про мою допомогу?

— Ні, я даю тобі прекрасну можливість допомогти чарівній дамі.

— У такому разі я нічого не скажу. За правилами, ти маєш сама до цього додуматися, — він знизав плечима й продовжив пити каву, розглядаючи море, що мене добряче розлютило.

— Ну й пішов ти — я ще раз відкусила шматок його круасана й, підвівшись, грізно закрокувала геть.