Розділ 7.2

 Місто вразило її майже відразу, дарма що пізній час і темрява. Трохи дивне відчуття. Якогось прийняття та впізнавання.

 Можливо, справа була в тому, що Мілу накривало всю цю дорогу бентежними, тривожними, і водночас неймовірно насиченими емоціями! Приємними, най трохи й лякали своєю гостротою. Але все ж таки, Міла не стала б від них відмовлятися, напевно, ні за що на світі. 

 Женя вразив її. Остаточно підкорив своїм вчинком та ставленням. Навіть тим, як спробував потай зателефонувати друзям та партнерам, наскільки вона зрозуміла, повідомляючи про свій раптовий вчинок, поки Міла ходила освіжитися на черговій заправці. Чомусь тільки тоді вона повною мірою уявила, чого для нього варте таке рішення – взяти та поїхати на кілька днів без жодного попереднього планування посеред робочого тижня. Ще й за нинішньої ситуації на фірмі. 

 Звичайно, Женя завершив розмову, тільки-но вона повернулася, і не обговорював з Милою цих нюансів, відмахнувшись і з усмішкою запевнивши її, що все «нормально». Однак вона мала уявлення про те, наскільки це справді суттєво. Повною мірою цей вчинок оцінила, який, мабуть, коштував дорожче за безліч гучних слів та заяв. Хоча його слова не залишили її байдужою, зачепивши всередині такі струни, про які вона й не думала згадувати після розлучення. Трохи складно довіритися чоловікові, після того, як тебе зраджує людина, що за визначенням, має бути найближчою. Той, хто має захищати та оберігати, а натомість завдає біль, використовуючи власну силу. Був час, коли Мілі здавалося, що вона взагалі не зможе без побоювання до будь-якого чоловіка наближатися. Як тут довіритись?

І все-таки Жені вдалося пробратися крізь її страхи та побоювання. Будь-якого порядку. Дати відчути себе з ним у безпеці. А вже після його сьогоднішніх слів – вона в принципі відчувала себе дезорієнтованою. Досить вагома і смілива заява, начебто. А Міла не відчула у словах Жені фальші чи обману. Він справді так вважав. І своїми вчинками, між іншим, уже неодноразово показував Мілі, що все саме так і є.

І ось ця купа внутрішніх емоцій, відчуттів і думок; сама атмосфера всередині автомобіля, що мчить через сутінки трасою, місцями навіть пустельною, можливо, через робочий день; засніжені дерева та кучугури на узбіччях; їхнє якесь взаємне мовчання, не важке чи незручне, затишне і зрозуміле одне одному, – все це породило всередині Мили якесь нове сприйняття. І чоловіка поряд, і самої ситуації. Прийняття та трепету. Смішно, звичайно, говорити, що вона на весь світ почала дивитися по-новому, і все-таки щось подібне і відчула.

Женя не погодився поділити з нею дорогу. Сам вів автомобіль на всьому шляху.

– Ти краще насолоджуйся подорожжю та відпочивай, – посміхався він на її неодноразові пропозиції підмінити його на півгодини-годину, щоб дати перепочити. – Вважай, що в тебе мінівідпустка.

 І оскільки Міла все-таки не відчувала себе на трасі супервпевнено, та й авто було б для неї незвичним і за габаритами, і динамікою, особливо не наполягала. Проте, принаймні, нагадувала про перепочинок та каву, пропонуючи Жені виходити на заправках.

 Чесно кажучи, Міла давно такого задоволення від автомобільної поїздки не відчувала. Якогось передчуття грайливого свята та щастя. Просто оптимізму. Коли розкинути руки хочеться і весь світ обійняти! І розсміятися просто так, без жодної видимої причини, начебто ж. Тому, що всередині, десь за серцем, тепло та гаряче. У ній самій це джерело радості причаїлося і зараз груди розпирають, змушуючи посміхатися навіть пісням по радіо, включеному в машині.

Такий перепад емоцій протягом дня! Навіть лячно трохи. І здорово в один і той самий час. Як на дитячому атракціоні, коли й завмираєш від страху начебто, і верещати від захоплення хочеться одночасно.

  Женя теж розслабився. Це добре відчувалося, хай Міла і не могла детально пояснити. Проглядало в його посмішці, в смішних зморшках навколо очей, які стали веселішими та задерикуватими, в поставі, в самій поведінці. Він ніби кілька років «з себе скинув», коли вони виїхали за місто, і сам відчував себе набагато вільніше. А як обіймав її! Цілував Мілі руки, пальці; лукаво та смішно «крав» поцілунки з губ при будь-якій зупинці, перебирав волосся, обіймав за плечі. 

 Але це все виходило так просто і природно, що не виникало напруженості та складності. І здавалося правильним та дуже потрібним. Міла ловила себе на тому, що тягнеться до нього, обіймає, легко розминає плечі, прагнучи полегшити та зняти м'язову напругу, неминучу за такої довгої поїздки. Сама легко торкалася щік, його волосся, рук Жені. Наче сто років знайомі. І разом – не менше. А він дивиться на неї при цьому таким променистим поглядом, з таким задоволенням, що у самої на обличчі посмішка «до вух» розквітає.

Казкова ситуація, начебто б. Як і чоловік поряд, у чомусь. І в той самий час – все неймовірно реальне, що відчувається гостро до болю. Але приємного, потрібного, що струшує і змушує дивитися на світ навколо якимсь свіжим і новим поглядом.

 Напевно, це все позначилося і на її сприйнятті міста Жені, куди вони в'їхали вже пізно вночі. Вона мало не прилипла до скла, розглядаючи вулиці та вже нечисленних перехожих, які йшли кудись або гуляли біля кафе. Озиралася на будинки та миготливі прикраси, які розвісили перед святами, що наближалися. На громади церков та соборів, що якось виділяються із загальної маси темних будівель.

 Звісно, складно було щось детально розібрати. Мало що видно, та і їхали зараз через нові, житлові райони. Проте таки наближалися до центру, як їй здавалося. А Мілі все це якось так на душу лягло... Немов додому приїхала. Дивно трохи.

 Столиця, до прикладу, її приголомшила і трохи придушила під час першого приїзду. Міла довго вибирала район, де б змогла жити з комфортом. Сум'яття і ритм збивали з пантелику спочатку. А тут – якось у душу все одразу проникало, наче рідне та знайоме щось. І хоч вона намагалася навчити себе, нагадавши, що не бачила нічого і навіть з авто ще не виходила, і що варто залишити оцінку на ранок, коли хоч десь погуляє – Мілі вже якось спокійно і здорово було. Навіть пізній час не турбував, та деяка невизначеність ситуації.