Розділ 3.1

РОЗДІЛ 3

 Вона трохи боялася, що їм не буде про що говорити, коли сюди йшла. Так, учора пощастило із темою. Але ж сьогодні може так і не статися? Почне нервувати, відчувати незручність. 

 Звичайно, завжди можна роботу обговорити й те замовлення, про яке Женя згадував. Однак Міла зрозуміла, що не особливо цього хоче. Тобто замовленню й рада: робота і все таке. Але хотілося іншого. Не побачення навіть. Спілкування одне з одним, заради самого спілкування, про що Женя вчора й обмовився.

 Але Міла даремно хвилювалася: варто їй було відкласти хурму, навіть з невеликим жалем, якщо чесно, у паперовий пакет і взятися за меню, як Женя знову нахилився вперед:

– Бачу, сьогодні настрій не підвів? Гарний день? – з доброю усмішкою підморгнув він, не гаючи часу на вибір власного обіду.

 Мила усміхнулася, теж відірвалася від меню. Атмосфера в кафе схиляла до якоїсь відкритості, довіри. Навіть тиха музика не заважала, розслабляла. Чи це сам Женя зі своєю усмішкою та смішинками в очах так на неї діяв?

І столик вибрав знову біля ошатної ялинки, тільки тепер із кріслами. Ще більше комфорту та розслабленості. Ще легше говорити та сміятися.

– Гарний, правда, – не стала сперечатися. – Сніг люблю. І ти повідомленням з самого ранку порадував, – з деякою зніяковілістю зізналася вона, відчуваючи появу рум'янцю. Але погляду не відвела. – Та й взагалі, тут люди такі відкриті та привітні, не помічав? Так легко спілкуються, – поділилася з ним своїм спостереженням.

Женя якось здивовано посміхнувся.

– Тут? – перепитав із цікавістю. – Ти не місцева, га?

– Ні, – загалом, Міла цього не приховувала. – Весною переїхала, вирішила після розлучення життя кардинально поміняти. У тому числі й місто, – знову взялася за теку.

– Тоді зрозуміло, – ширше посміхнувся Женя, коли вона сказала назву рідного міста.

 Не пропустив і згадки про розлучення. Куди більше у них спільного, ніж могло б здатися, виявляється. Та й обидва сьогодні, схоже, у чудовому настрої.

– Це ти ще в мене у місті не була. Ось де люди справді привітні, – з усмішкою і деякою гордістю помітив він, нарешті взявшись за меню. – Я після переїзду ще довго тут адаптувався. І мені, після свого розлучення, дуже хотілося назад повернутися, – відвертість за відвертість. По справедливості. – Але компанія тут, не міг і не хотів підводити друзів. Та й уже звик, обжився.

 Міла помовчала кілька секунд, уважно дивлячись на нього поверх теки з меню.

– Ти також не місцевий? – з цікавістю запитала вона, вирішивши не наголошувати на іншій інформації.

 Але почула та запам'ятала.

– Теж, – погодився він з легким кивком. – Я зі Львова, із західної столиці нашої країни, так би мовити. То що ти їсти хочеш? – глянув все ж таки в меню.

 Але Міла зараз відволіклася від їжі зовсім.

– Ух ти! Правда? – вона з таким захопленням дивилася на нього, що, здається, трохи збентежила Євгена. – Я ніколи там не була! Тільки мрію поки що дістатися.

– У нас чудово, – Женя посміхнувся знову, тепло і з якоюсь такою навіть ностальгією, чи що. Подивився убік, ніби в себе поринув, згадуючи щось. – Знайди час, виберися, – він знову глянув на неї з якимось виразом, який Міла не змогла зрозуміти. – Тобі сподобається. Ось у цьому я набагато більше впевнений, аніж коли тобі хурму раптом вирішив купити, – на його обличчі знову розпливлася широка посмішка.

– Треба буде поїхати, – тепер уже вона замріяно прикрила очі.

В уяві тут же спливли мідні дахи та куполи, що позеленіли від плину років, старовинні будинки та вузькі кам'яні вулички, тисячі разів бачені по телевізору. Не обманювала Міла, дуже хотіла потрапити туди. Але все ніяк не складалося: раніше було дуже далеко, добу поїздом їхати, і все не знаходився час, а потім – хоч би тут після переїзду трохи звикнути.

– Ви вже готові зробити замовлення?

 Начебто коректне питання офіціанта, але то настільки зараз не збігалося з її думками, що змусило Мілу різко розплющити очі та з подивом озирнутися. Хлопець стояв біля їхнього столика і точно приготувався записувати. А вона так і не зазирнула ще у меню. Нехай і знала майже все в списку, але ще не вирішила, що ж хоче. Глянула з деякою розгубленістю на Женю, натрапивши на його схожий погляд. І чомусь обидва відчули веселощі, щиро розсміявшись від цього перегляду. Немов школярі, їй-бо!

– Зважаючи на все, нам потрібен ще час для вибору, – за обох зробив висновок Євген, кивнувши офіціанту.

 Хлопець усміхнувся, мабуть, уже й так здогадався про це.

– Може, поки що принести якісь напої? – запропонував він. - Вам капучино з карамеллю? – глянув у її бік.

Міла кивнула.

– Вам еспресо? – обернувся вже до Жені.

 Здавалося, що він уже збирався кивнути. І раптом усміхнувся ширше.

– А давайте й мені капучино. Дуже цікаво, ти його з таким апетитом вчора поглинала, а я жодного разу не куштував, – підморгнув він Мілі.

 Офіціант кивнув і відійшов. А Женя продовжував дивитись на неї:

– Ти часто тут буваєш, так? Якщо офіціанти вже улюблені напої знають?

– Я живу в цьому комплексі, – і не думала приховувати вона. - Але й ти, схоже, тут не рідкісний гість? – відкинулася на спинку крісла, знову забувши про меню.

– Бізнес-ланчі у них добрі. І від офісу зовсім поряд. А треба – вони й в офіс приносять. Зручно, – пояснив Євген. І, на відміну від неї, трохи вперед подався. – Навіть дивно, що ми раніше не зустрілися тут, якщо обидва такі завсідники.

– Я частіше в інший час приходила, в обід тут наплив працівників з офісів поруч. Не люблю натовп, – не могла перестати посміхатися. З ним її веселощі тільки наростали та й настрій покращувався на порядок. Без жодної причини, здається. – Це вчора махнула рукою на все через ту безглузду ситуацію, зайшла відразу, як повернулася.

Женя хмикнув з розумінням.

– Значить, мені вдвічі пощастило вчора, що й сам вирішив обід не пропускати. Адже могли й не познайомитись, –  кивнув чоловік.