Розділ 25/4

–Мамо, будь-ласка не мовчи! – знову промовила я. Її мовчання немов мене забивають камінням. І їй погано і мені.

–Так плакала. Але тебе це не стосується.– господи що ж могло статися аби вона заплакала? І чому це мене не стосується?

–Що сталося? – це мовчання мене добиває. Ну скільки можна?

–Ходімо у твою кімнату, там поговоримо. Бо на першому поверсі і стіни мають вуха. – а от зараз не зрозуміла. Хіба? Ні разу не бачила. Божечки, то це вони в курсі усього? Поки я все усвідомлювала, я автоматично підіймалася на другий поверх. Зайшовши до себе у кімнату я сіла на стілець і почала чекати маминого слова. На щастя довго чекати не довелося. Як тільки мама сіла на стілець, з її вуст я почула те, що боялася почути:

–Як ти могла приховувати те, що ти прокрадалась до батька у кабінет і відкривала сейф? Те що лазила до тумби, яку між іншим я заборонила відкривати? Те що врешті-решт ти маєш таємно поїхати? – ні, ні тільки не це? Що я маю їй казати? Я не розумію як це могло статися? Ніхто не мав знати. Стіни мають вуха, каже? То тато... Ні. Не вірю. Тато не може знати.

–Перше і друге – правда. Все інше – брехня. – знову збрехала. І яка я донька? Ніяка. Хоча, я не могла по-іншому. Цього ніхто не має знати.

–Не вірю. Розповідай.– так, звісно. Взяла і розповіла. Вона хоч і мама, та і я не можу всього розповісти.

–Я уже все сказала. Мамо у чому справа? –  я знаю що справа в іншому, і мама не через це хотіла зі мною поговорити, але чому ж вона підняла саме цю тему? Я й досі не розумію.

–Послуга за послугу. Ти перша. – зараз я можу або наступити на лід і пройти на інший берег, або я просто провалюсь, так і не дізнавшись що мене чекає далі. Але з іншої сторони, я обіцяла. Я обіцяла що ніхто не дізнається, а зараз сама порушила правило, яке й сама встановила. Як же мені хочеться аби хтось відволік маму, а я змогла щось видумати, але ні.

Мені нічого іншого не залишалось. Я все розповіла мамі. Про від'їзд, про зустріч з мамою Аліси, про сейф, про шафу, листи, фотографії. І про від'їзд теж. Її ця тема найбільш цікавила, і попри всі мої старання змінити тему, вона все ж почула усе про від'їзд. Ну як все? Все окрім дати і терміну від'їзду. Тобто вона не знатиме на скільки і коли я поїду.

Чому я це зробила? Бо я як серцем відчуваю що у мами інформація цінніше моєї. Набагато.

Весь час за який я встигла все розповісти, мама сиділа з насупленим обличчям. Можливо вона зараз закриє мене під домашній арешт? Ніііі, я точно не хочу. Або може бути ще гірше... Так годі, потрібно взяти себе у руки.

–То, мамо... Що скажеш? – запитала я помітно нервуючи. Я не знаю як відреагує на це мама. Тому можна очікувати різних наслідків.

–Знаєш, доню. А ти кмітливіше ніж я думала. Ти давно зрозуміла що в сім'ї щось не так? –вона поглянула на мене, а я схвально кивнула, бо підозрювала усе з самого початку. –Звісно, за все те, що ти зробила, по-доброму ти маєш бути під домашнім арештом, –я шумно вдихнула,–Але. Ніхто не ідеальний. Ідеальних не існує. Я розумію, ти хотіла дізнатися правду. Ти дізналась. Але не всю, а лише малесеньку її частину, але це вже успіх. Прошу тебе, від сьогодні остерігайся усього що є в домі. Як я вже казала, вуха є всюди і завжди. –лише я встигла відкрити рота щоби заперечити, мама мене перебила,–Тут нічого немає, хоча й тато ставив тут диктофон і камеру, я все вчасно прибирала. Доречі, відеозапис, де ти відкривала сейф – знищено. Це найменше, що я могла для тебе зробити.

–Дякую, мамо. – я дуже зворушена тим, що вона подбала про мене. Тим, що стерла записи, що я не під арештом. Я дійсно їй вдячна.

–Не треба, Віко. Я надто багато помилок допустила. Ти маєш мене ненавидіти. – я взагалі нічого не зрозуміла, але захотіла дослухати до кінця. –Отже дитинко моя, перше правило. Віднині, татові ти нічого не розповідаєш. Це небезпечно для тебе. Друге. Я допоможу тобі втікти, і дам грошей. Третє. Швидше обирай професію, бо тато змусить бути тебе відповідальною за його бізнес. Це все що я хотіла сказати. Вибач, більше нічого не зможу сказати. – вона встала і пішла з кімнати, а я просто сиділа і не розуміла, але вже була вдячна. Отже з її розповіді я дізналась: радше не попадатись на очі батька, в домі всі мають вуха, потрібно скоріше тікати й обрати професію. Начебто усе зрозуміло, та у мене є питання. Багато питань, і одне з них: чому мама плакала? Невже батько на неї кричав? Або підняв руку? Ні, малоймовірно. Хоч він і монстр, та не такий.

Я вже втомилась від усіх цих недомовок, секретів, переховувань. Хіба не можна одразу все сказати?

Аби хоч трішки відволіктись, я вийшла на балкон. Сонце вже сідало, залишаючи за собою останні фарби неба. Як гарно! Дерева своїм віттям ніби заколисують тебе, а ти піддаєшся. Засплкоюєшся. Та вмить я згадала про те, що Марк не дзвонив сьогодні. Дивно, адже завжди дзвонить, та й він обіцяв.

Я дістала з карману сигарету та запальничку. Знов втягнула в себе повітря і видихнула білий дим. В голові промайнув спогад. Як Марк не дозволяв мені курити, викидав сигарети. Згадавши про це,–Мамо, будь-ласка не мовчи! – знову промовила я. Її мовчання немов мене забивають камінням. І їй погано і мені.

–Так плакала. Але тебе це не стосується.– господи що ж могло статися аби вона заплакала? І чому це мене не стосується?

–Що сталося? – це мовчання мене добиває. Ну скільки можна?

–Ходімо у твою кімнату, там поговоримо. Бо на першому поверсі і стіни мають вуха. – а от зараз не зрозуміла. Хіба? Ні разу не бачила. Божечки, то це вони в курсі усього? Поки я все усвідомлювала, я автоматично підіймалася на другий поверх. Зайшовши до себе у кімнату я сіла на стілець і почала чекати маминого слова. На щастя довго чекати не довелося. Як тільки мама сіла на стілець, з її вуст я почула те, що боялася почути:

–Як ти могла приховувати те, що ти прокрадалась до батька у кабінет і відкривала сейф? Те що лазила до тумби, яку між іншим я заборонила відкривати? Те що врешті-решт ти маєш таємно поїхати? – ні, ні тільки не це? Що я маю їй казати? Я не розумію як це могло статися? Ніхто не мав знати. Стіни мають вуха, каже? То тато... Ні. Не вірю. Тато не може знати.