Розділ 25/1

Піднявшись на другий поверх я зупинилася. А чи потрібно мені це все? Господи як же ж я хочу поїхати, втікти звідси. Куди завгодно тільки-но втікти. Але ж як моя сім'я? Кожен день питаю себе про це, але відповіді так і не знайшла. А можливо у мене і не було сім'ї? Можливо.

Я підійшла до дверей кімнати Аліси і постукала. Ніхто не відповів. Я постукала голосніше. Теж тихо. 
–Алісо, я знаю що ти тут. Відчини.– сказала я. 
Знову нічого. Можливо не почула? Хоча як це не почула. Звісно почула, а що ж. Ну добре. 
–Нам потрібно поговорити. – я спробувала відчинити ручкою, але вони закриті зсередини.

Ох Господи, яка я дурна. Ну звісно вона не захоче зі мною балакати. Дійсно навіщо це. Якби я була на її місці, теж не відкрила б. Але я не на її місці, і впевнена, ніколи б так не зробила.

–Алісо, ти не зможеш вічно переховуватись. Ми знаходимось в одній домівці, тому якщо не хочеш аби батьки про це дізнались, відчиняй. – не відчинила. Можливо вона не дома? Втікла? Або просто не хоче розмовляти. Я розвернулась і хотіла вже піти, як знову їй крикнула:
–Захочеш поговорити, двері моєї кімнати завжди відкриті. 
Розвернулась і пішла. Знову моя привітна кімната зустрічає мене. Я застрибнула на ліжко і лежала. Лежала-лежала. Чекала, але Аліса так і не прийшла.

Що ж добре, я ж не буду її чекати вічність. Я сіла за столик і почала готуватися до ЗНО. Як би там не було, а до ЗНО залишилось 2 місяці, а я досі не знаю куди хочу поступити. Були думки в медицину, але ж це так дорого, тим паче в мене не так багато грошей. Скоріше всього, поступлю в архітектурний. Туди мене найбільш тягне.

Просидівши весь вечір в кімнаті, я так і не дочекалася Аліси. Мені начебто і не хочеться з нею розмовляти, але десь в глибині душі я розуміла що ми маємо поговорити. Але ж насильно я її не витягну з кімнати. Ще почекаю.

Спустившись униз я побачила батьків. 
–Привіт– першою привіталась я 
–Здрастуй, доню. – сказав тато і повішав своє пальто до шафи. 
–Привіт. Де Аліса? – запитала мама. 
–Нагорі. Напевне спить. – який сором, я прикриваю зрадницю. Що ж, сподіваюсь це на краще. 
–Так рано? – запитала мама. 
–Та що ти вже починаєш, – відповів тато, –ну спить, хай спить. Напрацювалася, втомилася. 
– знав би ти тату, як вона працювала, була б вона вже не вулиці.

Я знову піднялася до себе. Приємний захід Сонця забирає усі фарби і кольори. Потихеньку сходить місяць. Раптом  стук. Я швидко підбігла до столу і сховала планшет, думаючи що прийшла мама. 
–Заходьте.– спокійно промовила я і побачила її. Зрадницю, ту саму Алісу. 
–Я прийшла. – вигляд у Аліси був не дуже. Розпатлане волосся, напухше лице, розмазаний мейк, зім'ята одежа. 
–Що з тобою? – лише встигла сказати я, як Аліса прикрила пальцем вуста мовляв "Тихо". Я насторожилася. 
–Потім усе розповім. – вона взяла мене за руку і потягла до себе у кімнату. 
–Та відпусти ти мене. – підвищила голос я, і вирвала свою руку. 
–У нас мало часу. Або йдеш зі мною, або ніколи нічого не дізнаєшся. – вона Махнула мені головою у бік вікна і я підійшла. Що я там побачила? Мотузку, точніше канат, по якому напевне потрібно злізти. Більш нічого не було видно.

Не довго думаючи я кивнула і ми побігли до вікна. Аліса його відкрила і перша почала злазити. Мене це насторожило. Вона настільки робила це безстрашно, що складалося враження, ніби-то для неї це не вперше.

Я послідувала її прикладу і теж полізла донизу. Дивно, але мені було не страшно. Бажання дізнатися правду було сильнішим....

Любі мої, зараз навіть не прошу зірочки. Просто побажаю вам удачі) 🕊🕊🕊