Розділ 24/2

Я тихо розгойдувалась і думала про своє. Сльоз вже не було, натомість я задумалась про своє життя. 

Хіба таке життя я хотіла? Життя в сім'ї бізнесмена здавалося б, безтурботне, забезпечене, щасливе, та це не так. Хіба я зараз щаслива? Не знаю. З одної сторони так і навіть дуже. У мене є чудовий хлопець, ми кохаємо один одного, у мене чудові подруги, та є і друга сторона. Відносини з батьками у мене були завжди натягнуті. Чому, я й сама не знаю. Деколи все добра, але не завжди. Буває таке, що я можу відхватити нізащо. Ось наприклад як сьогодні. Я ні з ким ніколи це не обговорювала, бо ця тема стоїть у мене під забороною, нажаль. 

Задумавшись я й не помітила як хтось вийшов з дому на подвір'я. Повернувшись я побачила тата. 

«Напевно прийшов насварити» – подумала я. 

Та нічого не сталося. Ні криків, нічого. Чесно кажучи я здивувалася цьому, та тато просто привів поряд зі мною на гойдалку і подав тепле какао. Я лише посміхнулась, приємно. 

Я бачила що тато хотів щось сказати, та не наважувався тому я вирішила запитати першою:

–То... Як ти тут опинився? – я не знала про що питати, чесно. 

–Я чув вашу розмову з мамою. Мені жаль доню, що так сталося. – що? Тато сказав що йому жаль? Це як вибачення? Це... Це перший раз коли я чую від нього таке. 

–Тату, чому вона так зі мною? Чому я не розумію? Я ж і слова Кривого не сказала... Я лише хотіла поговорити. Мені не вистачає вас. Ви постійно на роботі, постійно у від'їздках, а я сама або з Алісою. Чому, тато? – я висказалась і направила свій погляд на небо. Я відчула як сльози підкочуються, та я не хочу плакати. З мене досить. 

–Ти прекрасно знаєш що я не покину роботу. – я зробила ковток какао.

–Знаю. Але чому? Чому вона так зі мною? – знову запитала я. 

–Я не знаю, Віко. Я не можу все знати. Можливо через те, що вона втомилася на роботі, або якісь проблеми, я не знаю. – я пхикнула. 

–Тату, я теж працюю. Теж втомлююсь. – тато повернувся очі, та продовжив. 

–Ти можеш не ходити на роботу. Хто тебе заставляє? – здається він злиться. 

–Ніхто тату, але не сидіти ж мені у вас на шиї до кінця своїх днів? – тато похитав головою у знак згоди. 

–Я пишаюсь тобою. – я ошелешено подивилася на батька. Мені не віриться що він це сказав. Він мною пишається? Не може бути. 

–Що? – я закліпала очима і відвернулася. Ні, він мені такого ніколи не казав. А я завжди мріяла почути ці слова, і що тепер? Тепер я ледве стримують сльози, бо за всі 17 років тато ще ні одного разу такого не говорив. 

Я обійняла тата, а він мене у відповідь. Напевно вперше я відчуваю себе на 75% щасливою. Чому не на всі 100%? Бо мама... Я не знаю чи зможемо ми налагодити стосунки. Нажаль. 

–Я завжди тобою пишаюся, доню. Та ніколи не казав цього. – тато відсторонився.

–Тобі пора спати. Йди до будинку. – а от зараз я не зрозуміла. Що сталося? Адже він тільки-но говорив що мною пишається, обіймав, заспокоював, а тепер що сталося? Знову те ж саме? 

Я мовчки кивнула і попленталася до будинку. Мама напевно ще спить. Я піднялася на другий поверх і помітила що Аліса спить. Це добре, уникну лишніх запитань. 

Читачі, нагадую вам. Аби оцінити книгу потрібно поставити зірочку.Вона має бути сливового(рожевого) кольору. 

Люблю вас🖤👼