Лавандове щастя

Розділ 24/1

Мій ранок почався з того, що мене розбудила Аліса. 
–Вставай Віко, вставай. – казала Аліса і трусила мною. 
–Та що в біса таке, Алісо? Як ти потрапила в мою кімнату? – я у шоці. 
–Віко, потрібна твоя допомога. – нарешті відчепившись від мене сказала вона. 
–Яка допомога? – прожираючи очі запитала я. 
–Ох, Віко. Я маю одну справу. І я дуже хотіла б, щоби ти мені допомогла. – вагавшись сказала вона. 
–Господи ти можеш сказати задля чого ти мене розбудила? – так я сердита, бо мене розбудили, хоча вчора ми опинилися вдома лише о 22 годині. 

Чому в таку пізню пору? Все дуже просто. Так як вчора я вдосталь напрацювалася, Марк покликав мене по ганяти по дорозі на швидкості. Ну звісно що я погодилася. Та й ми зараз завжди зайняті своїми справами, тому якщо випав шанс лишній раз зустрітися, то чому б і ні. 

–Нууууу,– почала тягти Аліса, – Загалом мені потрібно перебрати мій гардероб і підфарбуватись. Ти допоможе мені? – я скривилась. Ні, не тому що я не люблю допомагати, навпаки люблю, просто це могло почекати й до вечора. 

–Ну якщо вже це так терміново, – наче перекривлюючи Аліску, я навмисне тягнулася слова, – То добре. Але. Ми Кличко ще й Кіру. 

Аліса пожвавіла і посміхнулась. 

–Я її вже попередила, зараз вона приїде. – оце я розумію, кмітливість. 

–Ну добре, я поснідаю і прийду. – вона кивнула і вийшла з кімнати. 

Я знову впала головою на подушку і потягнула сьогодні. Так важко вставати, але якщо їй потрібна допомога, то я маю допомогти. Піднявши нарешті свою п'яту точку з ліжка я пішла піклуватися про свої думки в ванну. Придивившись до свого відображення я зрозуміла, що у мене на носі є причин. 

–Ну і навіщо? – сама до себе сказала я і почала видавлювати прищик. Коли діло було зроблено я помила руки і знову глянула на себе в зеркало. 

Міг бути натуральний макіяж, та не судилося. Тепер на носі червона пляма, тому я її замазала тоналкою. Ну ось, вже краще. І на тому дякую. 

 

Спустившись на перший поверх я мала йти їсти, та знову ж таки, не судилося. Дзвінок у двері пролунав раптово. 

«Кого ж ще мого принести, як не Кіру у таку рань» – подумала я про себе. 

Відкривши двері, Кіра одразу ж забігла до будинку. 

–Капець, я змогла повністю. Доброго ранку тобі, Віко. – сказала вона і демонстративно склала парасольку. 

–І тобі доброго. – сказала я. 

–Я не встигла вдома поснідати.

–Ой, ну добре. Ходімо на кухню. – я покликала її і відкрила холодильник. В цілому не густо. Вчорашня кошка. Підійде. 

Розігріві їжу ми поїли і піднялися до Аліси. Дівчина сиділа у себе за столом і читала. 

–Не заважаємо? – запитала Кіра, і Аліса одразу повернулася до нас. Напевно вона не чула як ми зайшли. 

–Ні-ні, що ви. Сідайте поки-що. Я знайду фарбу для волосся. – вона почала шукати її по всім шухлядам, а ми присілок на ліжко. 

–Так, я тебе буду фарбувати, а Кіра займеться твоїм гардерлбом. – сказала я. 

–Добре, дякую що я не буду фарбувати, бо я взагалі не вмію. – сказала Кіра. 

–Знайшла, дівчата. – Аліса тиснули на коробочку з зображенням жгучої рижулі. 

Я піднялася з диванчику і підготувала все для фарбування. Коли все було готово, я посадила мою підопічну, ту саму Алісу, і почала її фарбувати. В цей час Кіра поралася з її гардеробом. 

Не скажу що ми щасливі від того, що нас підірвали з самого ранку, та результат неперевершений. Наша Аліса знову руда, і гардероб нормальний. Кіра зі своїм прискіпливо оком повикидала багатенько речей, я навіть здивувалась. 

Вечір

–Мамо, тату, з поверненням! – закричала я і обійняла їх по черзі. На мій крик мама з татом лише скривилися та нічого не сказали. Аліса теж їх обійняла, та було видно що вона не надто рада. Стосунки Аліси з моєю мамою висять на ниточці. Нажаль. 

Повечерявши всі разом, ми обговорили їх подорож до Києва. Загалом проблем багато, та поки все добре. Незрозуміло? Я теж нічого не зрозуміла. І от ми з мамою сидимо на кухні, я мию посуд, а вона в телефоні. Все життя в телефоні. Ну хіба їй не набридло? Хоча, це не мені вирішувати. Я теж в телефоні проводжу багато часу, але не настільки ж. 

–Мамо, давай поговоримо? – сказала я, аби відволікти її від телефону. Хоча кого я думаю. Я сумую за нашими посиденьки, розмовами. 

–Я не маю часу, Віко. Іди з батьком говори. – сказала мама не відриваючи очей від телефону. 

–Ні я хочу з тобою. У тебе ніколи немає часу ти не помічаєш? А коли він буде, мам? Коли скажи? Мені набридло. Покинь ти цей гаджет нарешті. – сказала я і перешла на крик. Як же ж мені це набридло. Мені так не вистачає її. 

–Що ти собі дозволяєш?– сказала вона і дала мені гучного ляпаса. В голові все закрутилося, і сльози самі собою покотилися по щокам, а я їх і не зупинили. Набридло. Я взяла куртку і вийшла у двір. Так спокійно. Мені хочеться побути самій. Присівши на мою улюблену гойдалку я запитала сама себе. 

–А як жити далі?... 

 

 

 

 

Любі мої, знайте, вдячна вам за кожну зірочку). Ви навіть не уявляєте яка у мене радість з кожною новою зірочкою) 🙈🙈🙈

Дякую за прочитання). Як думаєте що буде далі? Напишіть у коментарях👼🖤




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше