Глава 4

Наступні кілька днів Марійка ловила себе на тому, що час від часу поглядала на телефон без жодної особливої причини. Принаймні саме так вона пояснювала собі цю звичку, хоча чудово розуміла: десь у глибині душі сподівалася побачити повідомлення від Адама.

Він не писав безперервно, не намагався заповнити собою кожну вільну хвилину її дня, і, як не дивно, це їй подобалося. Його повідомлення з’являлися несподівано, але завжди доречно: іноді він надсилав фотографію старого львівського балкона, на який випадково натрапив під час роботи, іноді запитував, чи вдалося їй просунутися з картиною, а часом просто ділився кумедною історією про замовника, який вимагав від нього зробити так, щоб на фотографії осінній парк виглядав як літо, але водночас залишався осіннім.

— І що ти йому відповів? — запитала Марійка під час їхньої чергової переписки.

— Що можу зробити дерева зеленішими, але не можу переконати календар змінити свою думку!

Вона засміялася, сидячи за робочим столом, а потім ще довго дивилася на екран із теплою усмішкою, ніби в цих кількох словах було щось значно важливіше за звичайний жарт.

Їй подобалося, як Адам умів розповідати про себе, не перетворюючи кожну розмову на спробу справити враження. Він міг говорити про роботу, про невдалі кадри, про те, як іноді годинами чекав на потрібне світло, а потім раптом зізнатися, що найбільше любить фотографувати людей тоді, коли вони забувають про камеру.

«Мабуть, тому з ним так легко», — думала Марійка. — «Він не змушує мене бути цікавішою, сміливішою чи впевненішою, ніж я є насправді».

Але за цією легкістю ховалося й дещо інше. Вона починала чекати їхніх зустрічей.

І коли одного четвергового ранку Адам написав їй: «У мене сьогодні після обіду немає жодного замовлення. Знаю одне місце, де подають чудову каву, а ще там є вікно, біля якого, на мою думку, ти неодмінно захочеш сісти з блокнотом. Дозволиш перевірити мою теорію?», Марійка перечитала повідомлення двічі, перш ніж відповісти.

«А якщо вікно виявиться звичайним?»

«Тоді доведеться рятувати побачення кавою».

Вона завмерла на останньому слові.

Адам не додав жодного пояснення, не спробував замінити це слово жартом і не написав услід щось, що дозволило б їй удавати, ніби вона неправильно зрозуміла його намір. Він просто запросив її, назвавши зустріч тим, чим, можливо, давно хотів її назвати.

Марійка відчула, як усередині розливається приємне хвилювання. Водночас з’явилося бажання відкласти телефон і вдати, що вона ще не вирішила. Не тому, що не хотіла йти, а тому, що відповідь означала б визнати хоча б перед собою: Адам уже перестав бути просто чоловіком, із яким їй випадково пощастило познайомитися.

«Домовилися. Але якщо кава буде поганою, відповідальність повністю на тобі».

«Приймаю цей ризик. О п’ятій?»

«О п’ятій».

Вона відклала телефон і подивилася на себе у відображенні темного вікна. На ній була стара домашня футболка, волосся недбало зібране на потилиці, а на щоці залишилася маленька плямка фарби. Марійка торкнулася її пальцями й раптом засміялася, уявивши, як серйозно могла б поставитися до вибору одягу, якби дозволила собі перетворити це запрошення на подію, до якої треба готуватися заздалегідь.

Та все ж за годину вона змінила три сорочки, двічі розпустила волосся і зрештою обрала темно-синю сукню, легке пальто та невеликі сережки. Вона не хотіла виглядати так, ніби намагалася комусь сподобатися, але хотіла, щоб Адам помітив її красу.

Це було нове й трохи лячне бажання — не просто бути побаченою, а бути побаченою саме ним.

Кав’ярня виявилася невеликою, схованою на тихій вуличці неподалік від центру. За високими вікнами неквапливо пливли перехожі, на підвіконнях стояли горщики з рослинами, а в повітрі змішувалися запахи свіжої випічки, кориці й меленої кави. Біля дальньої стіни розташувався книжковий стелаж, а на столику під лампою хтось забув розгорнутий роман.

Адам чекав біля входу. Коли побачив Марійку, випростався й усміхнувся так, що вона на мить забула, що збиралася сказати.

Він був у світлому светрі та темному пальті, а камера, як завжди, висіла через плече. Проте цього разу він не підніс її до очей, не зробив жодного кадру, а просто дивився на Марійку, ніби хотів запам’ятати її не через об’єктив.

— Що? — запитала вона, зупинившись перед ним.

— Ні нічого!

— Адаме, у тебе такий вигляд, ніби ти щойно побачив щось надзвичайно цікаве!

— Можливо, так і є!

Вона відвела очі, намагаючись приховати усмішку.

— Ти завжди такий загадковий, коли хочеш зробити комплімент?

— Ну іноді є щось схоже!

— Якщо ти змусиш мене здогадуватися, я можу зробити неправильні висновки!

— Тоді скажу прямо. Ти сьогодні дуже гарна!

Комплімент був простим, майже буденним, але саме ця простота й позбавила Марійку звичної можливості віджартуватися. Вона відчула тепло на щоках і раптом усвідомила, що їй не хочеться ховати його за іронією.

— Дякую, — тихо відповіла вона. — Ти теж маєш непоганий вигляд.

— «Непоганий»? Я витратив на вибір светра цілих чотири хвилини.

— Тоді мушу визнати, що зусилля не були марними!

— Це вже краще. Заходь, поки я не почав розповідати, скільки часу витратив на зачіску!

Вони сіли біля вікна, і Марійка відразу зрозуміла, що Адам не помилився: місце було саме таким, де хотілося затриматися, спостерігати за людьми й збирати дрібні деталі для майбутніх картин. Він помітив, як вона роздивляється світло на стіні, як погляд затримується на відбитті в склі, і не став перебивати її захоплення.

— Ти справді добре знаєш місця, — сказала вона, коли офіціант приніс каву!

— Я багато ходжу містом. Іноді без конкретної мети!

— Просто гуляєш?

— Просто дивлюся. Мені здається, ми часто пропускаємо найцікавіше, коли кудись поспішаємо. Усі шукають визначні місця, красиві фасади, відомі вулиці, а я можу пів години простояти біля дверей, на яких хтось залишив подряпину у формі півмісяця.