Глава 3

У галереї пахло старим деревом, олійними фарбами й мокрими пальтами, які відвідувачі залишали біля входу, сподіваючись, що за кілька годин дощ нарешті припиниться. За високими вікнами сіріло небо, краплі стікали склом нерівними доріжками, а в залах неквапливо пересувалися люди, зупиняючись перед картинами, тихо перемовляючись або вдаючи, що глибоко розуміють задум художника.

Марійка усміхнулася власній думці й підійшла до наступного полотна.

Вона й сама не раз ловила себе на тому, що перед деякими роботами затримувалася довше, ніж хотілося б, лише тому, що поруч стояв хтось із викладачів або знайомих, чия думка могла вплинути на оцінку її власної обізнаності. Проте сьогодні вона прийшла сюди не для того, щоб комусь щось доводити, а щоб побути серед картин, подивитися на чужі роботи й бодай на кілька годин перестати думати про дипломний проєкт, який останнім часом переслідував її навіть уві сні.

Навчання на останньому курсі художнього інституту навчило Марійку бачити недоліки там, де раніше вона помічала лише красу. Тепер вона звертала увагу на невдалі переходи кольорів, непродуману композицію, надто старанно виписані деталі, які відволікали від головного, і часом сумувала за тим періодом, коли могла просто милуватися картиною, не намагаючись подумки виправити половину полотна.

Біля одного з пейзажів вона зупинилася надовго.

На картині була стара львівська вулиця після дощу, темні фасади будинків відбивалися в калюжах, а посеред дороги стояла людина з червоною парасолею. Обличчя художник майже не промалював, зате зумів передати дивне відчуття самотності серед міста, яке ніколи по-справжньому не замовкало.

Марійка нахилила голову, розглядаючи один із відблисків на бруківці, коли за спиною почулося:

— Якщо ви зараз скажете, що ця калюжа намальована неправильно, я, мабуть, уперше в житті пошкодую, що не поступив на художника.

Марійка обернулася так швидко, що ледь не зачепила сумкою сусідню картину.

Перед нею стояв Адам, тримаючи в руці фотоапарат і складену парасолю, з якої на підлогу зрідка падали краплі. Він виглядав так, ніби й сам не до кінця вірив у власну появу, але приховувати задоволення від зустрічі навіть не намагався.

— От так збіг! — промовив він, усміхаючись. — Я радий вас знову бачити. Починаю підозрювати, що Львів набагато менший, ніж мені розповідали, або ви маєте звичку з'являтися саме там, де я вирішую провести вільний час.

— Або ви просто ходите за мною, — припустила Марійка. — Не найкращий спосіб знайомитися з людьми, але мушу визнати, що вибираєте ви доволі пристойні місця.

Адам приклав руку до грудей, удаючи ображеного.

— А я сподівався, що ви скажете: «Яка приємна несподіванка, Адаме, як добре, що ви тут!»

— Не хотіла позбавляти вас можливості самому дійти такого висновку.

— Зрозуміло. Ви з тих людей, які спочатку змушують чоловіка сумніватися у власній чарівності, а вже потім дозволяють запросити їх на каву?

— Ні, я з тих людей, які спочатку хочуть зрозуміти, чи є в чоловіка щось цікавіше за вміння запрошувати на каву.

— Тоді мені доведеться постаратися. Добре, що я прийшов із фотоапаратом: якщо розмова піде зовсім погано, завжди зможу зробити вигляд, ніби побачив щось надзвичайно важливе за вашим плечем.

Марійка розсміялася, і лише тоді помітила, наскільки природно продовжилася їхня розмова. Учора вони були майже незнайомцями, які випадково зустрілися серед лаванди, а тепер уже могли дозволити собі піддражнювати одне одного без побоювання, що невдалий жарт зіпсує враження.

— То що ви тут робите? — запитала вона. — Не повірю, що прийшли милуватися калюжами.

— Я б із задоволенням, але боюся, що після вашої оцінки мої фотографії води назавжди втратять для мене будь-яку художню цінність. Побачив оголошення про виставку й вирішив подивитися, що тут показують. До того ж у дощову погоду вибір невеликий: або галерея, або кафе, або сидіти вдома й переконувати себе, що ти не марнуєш день.

— І ви обрали галерею?

— Як бачите, іноді я приймаю правильні рішення.

— Не поспішайте радіти. Ви ще не бачили всіх картин!

Він засміявся й повернувся до полотна, перед яким вони стояли.

— А якщо серйозно, що ви про нього думаєте?

— Про картину чи про калюжу?

— Давайте почнемо з калюжі, щоб я мав шанс виправдатися!

Марійка знову поглянула на полотно.

— Мені подобається, що художник не намагався зробити цю вулицю красивою. Він залишив її такою, якою вона буває в погану погоду, коли будинки темнішають, люди поспішають додому, а калюжі заважають нормально пройти. Але чомусь дивишся на картину й хочеться опинитися там, хоча в реальному житті я б, напевно, просто обійшла ту калюжу й поскаржилася, що знову промочила взуття.

— Ось бачите, мистецтво вже зробило вас романтичнішою, ніж ви є насправді!

— А ви завжди так швидко ставите людям діагнози?

— Тільки коли вони самі дають мені достатньо матеріалу!

— Тоді вам пощастило, що я ще не розповіла, як ненавиджу, коли хтось стає посеред тротуару, щоб сфотографувати будинок, а всі інші змушені його обходити!

Адам повільно опустив фотоапарат.

— Я так роблю!

— Я вже про це здогадалася!

— Але тепер, коли ми знайомі, обіцяю хоча б озиратися перед тим, як перекривати рух!

— Чудово. Можливо, одного дня ви навіть навчитеся переходити вулицю, не фотографуючи світлофор!

— Не обіцяю неможливого, Марійко!

Вони рушили до наступного залу, де на стінах висіли пейзажі, портрети й міські замальовки. Марійка пояснювала, чому деякі роботи їй подобалися, а інші здавалися надто старанними, і поступово з'ясувалося, що Адам дивиться на живопис уважніше, ніж вона очікувала від фотографа.

Він міг не погодитися з її оцінкою, але не намагався довести власну правоту лише тому, що мав іншу думку. Часом його зауваження змушували Марійку повертатися до полотна й дивитися на нього ще раз, а іноді вона переконувала його, що він помітив лише очевидне й пропустив найцікавіше.