Глава 1

До лавандового поля Марійка приїхала ближче до вечора, коли сонце вже починало хилитися за пагорби, спека поступово відступала, а над фіолетовими рядами квітів розливалося м’яке золотаве світло. У цей час тут ставало значно спокійніше: машини одна за одною залишали стоянку, люди поверталися до своїх автомобілів, забираючи дітей і кошики з речами, а поміж кущами залишалися лише ті, хто не поспішав повертатися додому.

Марійка належала саме до таких людей.

Вона любила приходити сюди ввечері, коли навколо вже не було звичного денного галасу й можна було просто йти, нікуди не поспішаючи, слухати тихе гудіння бджіл, відчувати під ногами нерівну землю й час від часу зупинятися, якщо якийсь краєвид раптом змушував подивитися на нього довше.

Це місце вона знала давно, тому майже машинально звернула на вузьку доріжку, яка вела до дальньої частини території. Там було менше людей, а за невисоким пагорбом відкривався краєвид на дерева й стару ґрунтову дорогу, що вела кудись за межі поля.

Марійка вже майже дійшла до пагорба, коли помітила чоловіка з професійною камерою.

Він стояв осторонь, трохи нахилившись до видошукача, і знімав один із рядів. Потім відходив убік, змінював положення, знову дивився на екран і, схоже, залишався незадоволений результатом.

Марійка хотіла пройти повз, не привертаючи уваги, але, зрівнявшись із ним, мимоволі поглянула на те, що він намагався сфотографувати.

— Тут краще ввечері фотографувати— сказала вона.

— Я вже зрозумів, що вдень було б не так захоплююче.

— Удень усе надто яскраве.

Він подивився на неї, ніби запам’ятовуючи сказане, а потім знову перевів погляд на рослини.

— А де ввечері краще на вашу думку фотографувати?

Марійка показала рукою вперед.

— Якщо пройти за пагорб і повернути ліворуч, сонце буде падати вздовж рядів. Звідси цього не видно.

— Дякую вам!

Вона кивнула й пішла далі, не очікуючи продовження розмови.

За кілька хвилин Марійка дісталася потрібного місця, зупинилася біля краю доріжки й подивилася на горизонт. Сонце вже торкалося верхівок дерев, і світло справді лягало на лаванду зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому.

Вона почула кроки позаду.

Той самий чоловік з камерою з’явився на стежці, зупинився трохи далі й почав налаштовувати фотоапарат.

Цього разу Марійка не втручалася.

Вона стояла біля дерев, дивлячись на горизонт, коли почула кілька клацань затвора. Потім запала тиша, і чоловік тихо сказав:

— Ви мали рацію!

Марійка обернулася.

— Щодо світла?

— Так і щодо всього!

Він повернув камеру так, щоб вона могла побачити екран. На фотографії лаванда тягнулася до самого горизонту, а між квітами пробивалося низьке сонячне світло, через яке окремі рослини здавалися майже прозорими.

Він вимкнув камеру й лише тоді представився:

— Я Адам.

— Марійка!

— Ви тут живете?

— Так неподалік!

— Тоді мені пощастило, що я зустрів саме вас!

Вона злегка всміхнулася.

— Не думаю, що це так важливо. Я просто часто сюди приходжу!

— Для людини, яка вперше тут опинилася навіть дуже важливо!

Марійка не стала відповідати, лише поправила ремінець сумки на плечі.

Марійка майже одразу перестала думати про цю зустріч. Для неї це був просто один із тих коротких епізодів, які трапляються протягом дня й не мають продовження.

Марійка працювала вже близько пів години, коли помітила, що сонце опустилося ще нижче, а тіні між рядами лаванди стали довшими й м’якшими. Вона саме змішувала на палітрі два відтінки фіолетового, намагаючись отримати колір, який бачила перед собою, коли почула кроки по сухій траві. Вона була художницею!

Адам зупинився неподалік, не наближаючись до мольберта.

— Ви ще не закінчили?

Марійка підняла голову й на мить здивувалася, побачивши його знову.

— А ви ще не поїхали?

— Збирався, але побачив, що ви залишилися.

— І вирішили перевірити, чому?

— Скоріше стало цікаво, що ви намагаєтеся тут передати!

Марійка перевела погляд на полотно.

— Передати?

— Ви ж не просто перемальовуєте те, що бачите. Принаймні мені так здається.

Вона замислилася над його словами, перш ніж відповісти.

— Ні, не просто перемальовую. Якщо мені потрібно точно передати те, що перед очима, я могла б зробити фотографію. Коли малюєш, усе одно щось змінюєш, навіть якщо не плануєш цього.

— Тобто ви не намагаєтеся бути точною?

— Намагаюся, але точність для мене не означає копіювання. Я можу намалювати дерево не зовсім таким, яким воно є, але якщо після цього людина подивиться на картину й відчує той самий вечір, який відчувала я, значить, я не зовсім помилилася.

Адам кілька секунд промовчав дивлячись на полотно.

— У фотографії все навпаки. Ти можеш думати, що просто фіксуєш момент, але насправді теж постійно щось відсікаєш. Куди поставити камеру, що залишити в кадрі, що прибрати, коли натиснути кнопку... Навіть якщо фотограф нічого не змінює, він усе одно вибирає, що інші побачать.

Марійка зацікавлено подивилася на нього.

— Тоді виходить, фотографія теж не зовсім про реальність.

— Думаю, жодне мистецтво не про реальність у чистому вигляді.

— А про що тоді?

Адам не відповів одразу. Він опустив погляд на камеру, яку досі тримав у руці, ніби намагався сформулювати думку не для неї, а для самого себе.

— Про те, що ти хочеш залишити після того, як усе зміниться.

Марійка перестала змішувати фарби.

— Це вже звучить серйозніше, ніж просто фотографія.

— Можливо, я надто багато про неї думаю.

— А хіба можна займатися цим професійно й не думати?

— Напевно, ні.

Вона знову повернулася до полотна, але тепер працювала повільніше.

— Я почала малювати саме тому, що не хотіла нічого забувати, — сказала вона після паузи. — Коли була маленькою, мені здавалося, що якщо намалювати якийсь день, місце або людину, вони залишаться такими назавжди. Потім я зрозуміла, що це неправда, але звичка залишилася.