Розділ 9. З поверненням

Пів року.

Пів року між болем і тишею.

Між життям і тим, що вона вже бачила.

Анастасія стояла біля вікна лікарні.

Сонце було теплим.

— Ти готова? — тихо запитала медсестра.

Вона кивнула.

— Так.

І це було правдою.

Вона пройшла через все.

Страх.

Біль.

Темряву.

І повернулася.

І тепер…

вона знала ціну життя.

Світ зустрів її шумом.

Місто було таким самим.

Але вона — ні.

Кожен звук був глибшим.

Кожен подих — важливішим.

Вона йшла повільно.

Не поспішала.

Насолоджувалася.

Життям.

І раптом…

крик.

Різкий.

Дитячий.

— Допоможіть!

Вона обернулася.

Маленька дівчинка.

Посеред дороги.

Машина.

Швидко.

Занадто швидко.

Світ зупинився.

І в цю секунду…

вона не думала.

Не боялася.

Просто побігла.

— НІ!

Вона схопила дівчинку.

Відштовхнула.

І…

удар.

Тиша.

Але цього разу…

вона була іншою.

М’якшою.

Світлішою.

Анастасія відкрила очі.

І побачила…

світло.

Не яскраве.

Ніжне.

Лавандове.

Вона піднялася.

Легко.

Без болю.

І тоді…

почула голоси.

— З поверненням.

Вона завмерла.

Обернулася.

Люди.

Світлі.

Спокійні.

І водночас…

не зовсім люди.

— Свята Анастасія, — сказали вони тихо. — ми чекали на вас.

Серце не забилося.

Але щось усередині…

відгукнулося.

— Що?.. — прошепотіла вона.

Вони усміхнулися.

— Ви просто згадали.

Пауза.

— Все це було вашим шляхом.

Світ навколо почав відкриватися.

Спогади.

Не тільки її.

Інші.

Життя.

Моменти.

Вона схопилася за голову.

— Це… занадто…

— Спокійно, — сказав знайомий голос.

Вона різко обернулася.

І побачила його.

Цього разу…

повністю.

Без розривів.

Без часу.

— Ти… — прошепотіла вона.

Він підійшов ближче.

І вперше…

вона відчула абсолютний спокій.

— Мене звати Арсен, — тихо сказав він.

Це ім’я…

лягло в серце.

Наче завжди там було.

— Арсен… — повторила вона.

І згадала.

Все.

Кожну зустріч.

Кожен біль.

Кожен вибір.

— Це був ти… завжди… — прошепотіла вона.

Він усміхнувся.

— І це була ти.

Сльози з’явилися.

Але вже не від болю.

— Я померла?..

Пауза.

Він подивився на неї ніжно.

— Ти повернулася.

Тиша.

— Додому.

Вона озирнулася.

Світ був іншим.

Легшим.

Чистішим.

— А вони?.. — прошепотіла вона.

— Живуть, — сказав Арсен.

Пауза.

— Завдяки тобі.

Серце…

якщо воно ще було…

стало теплішим.

— Я не шкодую, — тихо сказала вона.

Він підійшов ближче.

— Я знаю.

Пауза.

— І саме тому ти тут.

Вона подивилася на нього.

— А ми?..

Тиша.

Він простягнув руку.

— Ми більше не втрачатимемо один одного.

І цього разу…

вона взяла її.

Без страху.

Без сумнівів.

Світ навколо засяяв сильніше.

І лаванда…

знову зацвіла.

КІНЕЦЬ…
чи початок нової історії ✨