Розділ 7. Там, де змінюється все

Цього разу сон почався не з темряви.

А з рішення.

Анастасія стояла перед полем.

Тим самим.

Але щось було інакше.

Повітря було напруженим.

Наче світ чекав.

— Я прийшла, — тихо сказала вона.

І цього разу…

вона не чекала.

Вона пішла першою.

Крок.

Ще один.

Серце билося голосно.

— Я не тікатиму, — прошепотіла вона.

І він був там.

Той “інший”.

Той, якого вона відштовхнула.

Він стояв спиною.

— Ти повернулася, — сказав він, навіть не обертаючись.

Вона зупинилася за кілька кроків.

— Я не закінчила.

Він повільно обернувся.

І в його очах було щось нове.

Сумнів.

— Ти сказала, щоб я не підходив, — тихо сказав він.

Вона ковтнула повітря.

— Я сказала це зі страху.

Пауза.

— А зараз?..

Вона зробила крок ближче.

— Зараз я боюся втратити більше.

Тиша.

Він дивився на неї довго.

— Я не той, кого ти шукаєш, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але ти можеш ним стати.

Ці слова зависли між ними.

І щось змінилося.

Він зробив крок назустріч.

— І що ти хочеш змінити?..

Вона підійшла ще ближче.

— Той момент.

Пауза.

— Коли ти йдеш.

Він напружився.

— Я не йду…

— Ще ні, — тихо сказала вона.

І в цей момент…

вітер різко піднявся.

Лаванда затремтіла.

Повітря стало холоднішим.

— Запізно.

Цей голос…

Вона завмерла.

Обернулася.

І побачила його.

Справжнього.

Того, кого вона знала.

Того, хто зникав.

Він стояв трохи далі.

І дивився на них обох.

— Що… — прошепотіла вона. — Це…

— Це я, — сказав він тихо.

І вперше…

вона побачила різницю.

Один — тепліший.

Живіший.

Ще “не зламаний”.

Інший — глибший.

З болем.

З пам’яттю.

— Ти не мала приходити так, — сказав “справжній”.

— Я мала, — різко відповіла вона. — Я не дозволю цьому повторитися.

Тиша.

“Інший” дивився між ними.

— Хтось пояснить, що відбувається?..

Але ніхто не відповів.

Бо все вже виходило з-під контролю.

— Якщо ти втрутишся… — сказав “справжній” тихо. — ти зламаєш усе.

— Воно вже зламане! — вигукнула вона.

Серце билося шалено.

— Я не дозволю тобі знову піти!

Пауза.

І в цей момент…

земля під ногами затремтіла.

Наче сам час…

не витримував.

— Настя… — тихо сказав “інший”.

Вона подивилася на нього.

І раптом…

він почав змінюватися.

Його погляд став глибшим.

Наче пам’ять…

переходила в нього.

— Ні… — прошепотів “справжній”.

Було пізно.

Вони почали накладатися.

Два “він”.

Один.

Світ тріснув.

— Що ти зробила… — прошепотів він.

І це вже був один голос.

Анастасія відступила.

— Я… я просто хотіла змінити…

— Ти змінила, — сказав він тихо.

Пауза.

— Але не так.

І раптом…

з’явився ще хтось.

Старий.

Знайомий.

— Досить.

Дід.

Він стояв між ними.

— Це не гра, — сказав він.

Тиша.

— Ти втрутилася в те, що не розумієш.

Анастасія похитала головою.

— Я просто хотіла врятувати його!

— А тепер… — тихо сказав дід. — ти можеш його знищити.

Світ завмер.

— Що?.. — прошепотіла вона.

Він подивився прямо в її очі.

— Він прив’язаний до моменту.

Пауза.

— А ти зараз змінила сам момент.

Серце зупинилося.

— Це означає?..

Тиша.

— Що тепер він може не повернутися взагалі.

Сльози з’явилися миттєво.

— Ні…

Вона подивилася на нього.

І вперше…

він виглядав нестабільним.

Наче розсипався.

— Я не хотіла… — прошепотіла вона.

Він підійшов ближче.

І цього разу…

він виглядав втомленішим, ніж будь-коли.

— Я знаю, — тихо сказав він.

Пауза.

— Але тепер…

Його голос став тихішим.

— ти маєш вибір.

Вона підняла очі.

— Який?..

Він подивився на неї.

— Відпустити мене…

Пауза.

— або втратити назавжди.

Світ розсипався.

І вона прокинулася.

З криком.

Вона прокинулася з криком.

Дихання рване.

Серце б’ється так, ніби хоче вирватися.

— Ні… — прошепотіла вона. — це не може бути єдиний варіант…

Але всередині вже знала:

саме він.

Відпустити.

Найстрашніше слово.

Вона сіла на ліжку.

Подивилася на стрічку.

Обгорілу.

Темну.

— Це через мене… — тихо сказала вона.

Сльози текли повільно.

— Я хотіла врятувати… а тільки зруйнувала…

Тиша.

І вперше за весь цей час…

вона не бігла.

Не шукала.

Не кричала.

Вона просто…

сиділа з цим болем.

І проживала його.

Сон прийшов сам.

Без попередження.

Без переходу.

Вона стояла там.

Але поле було майже порожнім.

Лаванда зів’яла.

Небо — бліде.

— Ти прийшла.

Вона не обернулася одразу.

Бо знала, хто це.

— Я більше не буду змінювати, — тихо сказала вона.

Пауза.

— Я зрозуміла.

Вона повільно обернулася.

Він стояв там.

Слабший.

Майже прозорий.

І від цього боліло ще більше.

— Ти впевнена?.. — запитав він.

Її губи тремтіли.

— Ні.

Сльози з’явилися одразу.

— Але я більше не хочу тебе ламати.

Тиша.

Вона зробила крок до нього.

— Я боялася втратити тебе…

Ще крок.

— але ще більше я боялася втратити себе.

Він дивився на неї так, ніби запам’ятовував.

— І зараз?..

Вона зупинилася зовсім близько.

— Зараз я боюся…

Пауза.

— але все одно відпускаю.

Світ ніби завмер.

Він повільно підійшов ближче.

— Ти знаєш, що це означає?..

Вона кивнула.

Сльози текли тихо.

— Що ти не повернешся.