Розділ 6 . Коли ти починаєш втрачати

Іноді найстрашніше — не біль.

А момент, коли він перестає бути різким…

і стає звичним.

Анастасія стояла серед лаванди.

Її рука була в його руці.

Тепла.

Жива.

Реальна.

І все ж…

щось було не так.

Вона відчула це не одразу.

Не як страх.

Не як біль.

Як відсутність.

Наче щось дуже важливе…

починало тихо зникати.

— Ти мовчиш, — сказала вона.

Він дивився кудись повз неї.

— Думаю, — відповів тихо.

Пауза.

— Про що?

Він перевів погляд на неї.

І на секунду…

в її грудях щось стиснулося.

Бо в його очах було не тільки тепло.

Було прощання.

— Про те, як довго це ще буде, — сказав він.

Світ ніби хитнувся.

— Що “це”?.. — прошепотіла вона.

Він не відповів одразу.

— Я поруч, — сказав він. — Але не так, як ти думаєш.

Серце вдарилося сильніше.

— Не починай… — тихо сказала вона. — Будь ласка.

Він стиснув її руку трохи сильніше.

— Я не хочу брехати тобі.

— Тоді не кажи нічого, — різко відповіла вона.

Тиша.

Вона відвела погляд.

— Просто… будь.

Це прозвучало тихіше, ніж вона хотіла.

Він дивився на неї.

Він дивився на неї.

Довго.

— Я намагаюся, — сказав він.

І саме це лякало найбільше.

Бо це звучало як боротьба.

Вона зробила крок ближче.

— Ти обіцяв не зникати.

— Я сказав, що буду боротися, — тихо відповів він.

Пауза.

— Це не одне й те саме.

Серце почало боліти знову.

— Що відбувається?.. — прошепотіла вона.

І тоді…вона побачила.

Його рука.

Вона все ще була в її руці.

Але…

ледь помітно

прозоріла.

Анастасія різко вдихнула.

— Ні…

Вона стиснула сильніше.

— Ні, ні, ні… тільки не зараз…

Він опустив погляд.

— Це почалося швидше, ніж я думав.

— Що це?! — її голос зірвався.

Він підняв очі.

І в них було щось, що вона вже бачила.

Той самий біль.

— Я не належу цьому часу повністю, — сказав він.

Світ завмер.

— Що?.. — ледве прошепотіла вона.

— Я тут… тільки поки можу втриматися.

Її серце розривалося.

— Це жарт?.. скажи, що це жарт…

Він похитав головою.

— Я повертаюся щоразу, — тихо сказав він. — Але кожен раз це складніше.

Вона відступила.

— Ти зникаєш?..

Пауза.

— Так.

Це слово вдарило сильніше за все.

— І ти… просто приймаєш це?..

Він мовчав.

— Ні! — вона похитала головою. — Ні, я не приймаю!

Вона підійшла ближче.

Схопила його за куртку.

— Ти не можеш просто з’явитися в моєму житті… перевернути все… і зникнути!

Її голос тремтів.

— Я не дозволю!

Тиша.

Він дивився на неї.

І щось у ньому… зламалося.

— Ти вже дозволила, — тихо сказав він.

Сльози покотилися самі.

— Я не знала… — прошепотіла вона.

— Я теж, — відповів він.

Пауза.

Вона опустила руки.

— Скільки часу?.. — тихо запитала вона.

Він не одразу відповів.

— Я не знаю.

І це було найгірше.

Тиша між ними стала важкою.

Вона дивилася на нього.

Наче намагаючись запам’ятати.

Кожну рису.

Кожен погляд.

— Я не хочу тебе втрачати, — прошепотіла вона.

Він зробив крок ближче.

— Ти не втратиш.

— Це виглядає інакше! — з болем сказала вона.

Він торкнувся її щоки.

І цього разу…

його дотик був холоднішим.

— Я повертаюся, — сказав він.

Пауза.

— Завжди.

— Але це вже не “зараз”… — прошепотіла вона.

Він мовчав.

І це була правда.

Вона заплющила очі.

— Я не хочу “потім”… — тихо сказала вона. — Я хочу тебе зараз.

Тиша.

І тоді…

він притягнув її до себе.

Різко.

Наче часу вже не було.

Вона завмерла.

І в цю мить…

все зникло.

Страх.

Сумніви.

Думки.

Залишилися тільки вони.

Його руки.

Її подих.

Їхня близькість.

Вона підняла голову.

— Якщо ти зникнеш… — прошепотіла вона. — я не пробачу.

Він ледь усміхнувся.

Сумно.

— Я знаю.

І їхні обличчя стали ближчими.

Цього разу…

вже не було “майже”.

Світ затих.

І в цю секунду
вони зробили те, чого боялися з самого початку

поцілувалися.

Тихо.

Повільно.

Наче це було щось крихке.

Але водночас…

відчайдушно.

Бо це могло бути востаннє.

І коли вона відкрила очі…

його не було.

Тільки лаванда.

Тільки вітер.

І фіолетова стрічка…

яка впала з її руки на землю.