Розділ 5. Те, що залишається

Після того вечора все ніби стихло.

Але не всередині.

Анастасія сиділа на підлозі, загорнувшись у плед.

Перед нею — відкрита книга.

Сторінки трохи пожовклі, з ледь помітними нотатками на полях.

Вона не читала.

Просто дивилася.

Поруч стояла чашка чаю.

Темна.

Майже холодна.

Вона зробила ковток і відчула гіркоту.

— Як і всередині, — тихо сказала вона.

На столі лежала лавандова стрічка.

Та сама.

Ніжна.

Фіолетова.

Вона взяла її в руки.

Провела пальцями.

І раптом відчула, як щось стискається в грудях.

— Чому все так складно… — прошепотіла вона.

Перед очима знову з’явився той момент.

Його погляд.

Його слова.

Його “я вже бачив це”.

І колишній.

Його голос.

Його присутність.

Вона різко закрила книгу.

— Досить.

Але думки не зупинялися.

Вона підвелася і підійшла до вікна.

Ніч була тиха.

М’яка.

Ледь фіолетова, ніби світ теж дихав лавандою.

На підвіконні стояв маленький букет.

Свіжий.

Ароматний.

Вона нахилилася ближче.

Заплющила очі.

І вдихнула.

І раптом…

стало легше.

Не повністю.

Але трохи.

— Ти завжди була моїм спокоєм… — тихо сказала вона, торкаючись квітів.

Вона повернулася до столу.

Знову взяла книгу.

Відкрила.

І між сторінками…

щось було.

Вона завмерла.

Тонкий папір.

Складений.

Серце різко вдарило.

— Ні… — прошепотіла вона.

Руки трохи тремтіли, коли вона відкривала його.

Знайомий почерк.

"Якщо ти читаєш це — значить, я знову не встиг сказати все вчасно."

Подих зник.

"Ти, напевно, зараз злишся. І маєш право."

Сльози підступили самі.

"Але є речі, які я не можу змінити так, як хочу."

Вона стиснула лист сильніше.

"І є ти. Яку я не хочу втратити ще раз."

Серце боліло.

Але вже інакше.

"Ти думаєш, що той день зробив тебе слабшою."

Пауза.

"Але для мене — він показав, наскільки ти сильна."

Сльоза впала на папір.

"Я не прошу тебе повірити мені одразу."

"Просто… не закривай двері остаточно."

"Я буду поруч. Навіть якщо ти мене відштовхнеш."

"Бо цього разу я не піду."

Вона повільно опустила лист.

Тиша.

Така сама, як на початку.

Але вже інша.

Вона сіла на підлогу.

Притисла лист до грудей.

— Чому ти так робиш… — прошепотіла вона.

І в цю мить вона зрозуміла щось важливе.

Вона не була спокійною.

Не була зібраною.

Не була сильною.

Вона просто…

відчувала.

І це було її правдою.

Вона підняла голову.

Подивилася у вікно.

— Я ще не знаю, чи залишуся, — тихо сказала вона.

Пауза.

— Але я вже не хочу тікати.

І це було першим кроком.

Маленьким.

Але справжнім.

Після того вечора все ніби стихло.

Але не всередині.

Анастасія сиділа на підлозі, загорнувшись у плед.

Перед нею — відкрита книга.

Сторінки трохи пожовклі, з ледь помітними нотатками на полях.

Вона не читала.

Просто дивилася.

Поруч стояла чашка чаю.

Темна.

Майже холодна.

Вона зробила ковток і відчула гіркоту.

— Як і всередині, — тихо сказала вона.

На столі лежала лавандова стрічка.

Та сама.

Ніжна.

Фіолетова.

Вона взяла її в руки.

Провела пальцями.

І раптом відчула, як щось стискається в грудях.

— Чому все так складно… — прошепотіла вона.

Перед очима знову з’явився той момент.

Його погляд.

Його слова.

Його “я вже бачив це”.

І колишній.

Його голос.

Його присутність.

Вона різко закрила книгу.

— Досить.

Але думки не зупинялися.

Вона підвелася і підійшла до вікна.

Ніч була тиха.

М’яка.

Ледь фіолетова, ніби світ теж дихав лавандою.

На підвіконні стояв маленький букет.

Свіжий.

Ароматний.

Вона нахилилася ближче.

Заплющила очі.

І вдихнула.

І раптом…

стало легше.

Не повністю.

Але трохи.

— Ти завжди була моїм спокоєм… — тихо сказала вона, торкаючись квітів.

Вона повернулася до столу.

Знову взяла книгу.

Відкрила.

І між сторінками…

щось було.

Вона завмерла.

Тонкий папір.

Складений.

Серце різко вдарило.

— Ні… — прошепотіла вона.

Руки трохи тремтіли, коли вона відкривала його.

Знайомий почерк.

"Якщо ти читаєш це — значить, я знову не встиг сказати все вчасно."

Подих зник.

"Ти, напевно, зараз злишся. І маєш право."

Сльози підступили самі.

"Але є речі, які я не можу змінити так, як хочу."

Вона стиснула лист сильніше.

"І є ти. Яку я не хочу втратити ще раз."

Серце боліло.

Але вже інакше.

"Ти думаєш, що той день зробив тебе слабшою."

Пауза.

"Але для мене — він показав, наскільки ти сильна."

Сльоза впала на папір.

"Я не прошу тебе повірити мені одразу."

"Просто… не закривай двері остаточно."

"Я буду поруч. Навіть якщо ти мене відштовхнеш."

"Бо цього разу я не піду."

Вона повільно опустила лист.

Тиша.

Така сама, як на початку.

Але вже інша.

Вона сіла на підлогу.

Притисла лист до грудей.

— Чому ти так робиш… — прошепотіла вона.

І в цю мить вона зрозуміла щось важливе.

Вона не була спокійною.

Не була зібраною.

Не була сильною.

Вона просто…

відчувала.

І це було її правдою.

Вона підняла голову.

Подивилася у вікно.

— Я ще не знаю, чи залишуся, — тихо сказала вона.

Пауза.

— Але я вже не хочу тікати.

І це було першим кроком.

Маленьким.