Розділ 4. Між двома вогнями

Ніч після того повідомлення не принесла тиші.

Вона принесла вибір.

Анастасія сиділа на підвіконні, обійнявши коліна.

Телефон лежав поруч.

Темний.

Мовчазний.

Але вона знала — достатньо одного дотику, і все повернеться.

"Можемо поговорити? Я повернувся."

Ці слова крутилися в голові знову і знову.

— Чому зараз?.. — прошепотіла вона.

Всередині щось боліло.

Не через нього.

А через себе.

Бо частина її все ще чекала.

Вона різко встала.

— Ні.

Підійшла до дзеркала.

Подивилася на себе.

— Ти вже не там, — тихо сказала вона.

Але очі…
очі ще не були впевнені.

Вона взяла телефон.

Довго дивилася на екран.

І написала:

"Навіщо ти повернувся?"

Відправила.

Серце впало кудись вниз.

Відповідь прийшла майже одразу.

"Бо зрозумів, що помилився."

Вона засміялася.

Гірко.

— Звичайно…

Ще одне повідомлення:

"Мені потрібен шанс."

Пауза.

І тут…
вона згадала інший голос.

"Не тікай."

Її пальці затремтіли.

"Я вже давала шанс." — написала вона.

Відправила.

Тиша.

Вона поклала телефон.

І видихнула.

Це було важко.

Але правильно.

Наступного вечора вона довго не наважувалася їхати.

Велосипед стояв біля дверей.

Як нагадування.

Як виклик.

— А якщо він не прийде?.. — прошепотіла вона.

І одразу ж злякалася цієї думки.

Бо тепер
втратити його — було страшніше.

Вона заплющила очі.

І згадала його погляд.

Його голос.

Його “я не поспішаю”.

— Добре… — тихо сказала вона. — Я йду.

Дорога була тихішою, ніж зазвичай.

Наче навіть світ затамував подих.

Коли вона прийшла — він уже був там.

Стояв.

Як завжди.

Але сьогодні… інакше.

Він виглядав напруженим.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Я завжди приходжу, — відповіла вона.

І тільки потім зрозуміла, що сказала.

Він ледь усміхнувся.

Але в цій усмішці було щось важке.

— Він писав тобі, — сказав він раптом.

Вона завмерла.

— Звідки ти…

Він не відповів одразу.

І це було дивно.

— Я просто… відчуваю, — сказав він тихіше.

Вона нахмурилася.

— Це не смішно.

— Я і не жартую.

Тиша.

— Я відповіла йому, — сказала вона нарешті.

Він напружився.

Ледь помітно.

— І?

— І я не повернуся.

Пауза.

Він видихнув.

Наче тримав це в собі весь час.

— Добре, — сказав він.

Але вона помітила.

Полегшення.

— Ти боявся? — тихо запитала вона.

Він усміхнувся.

Сумно.

— Так.

Ця чесність
знову вибила землю з-під ніг.

Вона зробила крок ближче.

— Чому? — прошепотіла вона.

Він подивився на неї.

І цього разу не відвів погляд.

— Бо ти вже стала для мене важливою.

Серце пропустило удар.

— Це… занадто швидко, — прошепотіла вона.

— Я знаю.

Пауза.

— Але це правда.

Вона дивилася на нього.

І не могла втекти.

Бо цього разу
вона не хотіла.

Але щось все ще не давало їй спокою.

— Ти щось не договорюєш, — сказала вона раптом.

Він завмер.

— Що ти маєш на увазі?

Вона зробила ще крок ближче.

— Ти іноді дивишся так… ніби знаєш більше, ніж говориш.

Тиша.

Вітер піднявся.

І в цей момент
все змінилося.

Він опустив очі.

— Є дещо… — сказав він тихо.

Її серце стислося.

— Що?

Він підняв на неї погляд.

І в ньому було щось… страшне.

І водночас ніжне.

— Я не випадково тут з’явився.

Пауза.

— І не випадково ти знайшла той лист.

Вона відчула холод.

— Що це означає?..

Він зробив крок ближче.

— Я чекав.

Тиша.

— На кого?.. — ледве прошепотіла вона.

Він дивився прямо в її очі.

— На тебе.

Світ зупинився.

— На тебе.

Ці слова не прозвучали гучно.
Вони не розрізали повітря.

Вони… впали.

І розбили щось всередині неї.

— Це не смішно, — тихо сказала Анастасія.

Але голос уже не слухався.

Він не усміхнувся.

Не відвів погляд.

— Я не жартую.

Вона зробила крок назад.

Повільно.

Наче перевіряла — чи реальний цей момент.

— Ми не знайомі, — сказала вона. — Я б тебе запам’ятала.

Він видихнув.

І в цьому видиху було більше втоми, ніж слів.

— Ні, — тихо сказав він. — Ти не могла.

Серце почало битися швидше.

Неправильно.

Занадто голосно.

— Що це означає?.. — її голос став різкішим. — Говори нормально.

Пауза.

Він подивився на поле.

На лаванду.

На небо.

Наче шукав там сили.

— Той день… — почав він. — Коли ти перестала сюди приходити.

Вона завмерла.

— Я не переставала…

І раптом…

згадка.

Різка.

Небажана.

Літо.

Те саме поле.

І… дощ.

Вона заплющила очі.

— Ти була тут, — продовжив він тихо. — Але не одна.

Подих обірвався.

— Ні… — прошепотіла вона.

— Так, — сказав він. — Я був тут того дня.

Світ почав хитатися.

— Це неможливо… — вона похитала головою. — Я б побачила.

— Ти не дивилася навколо, — відповів він.

І ці слова…

влучили.

Бо це було правдою.

Вона згадала.

Як сиділа тоді.

Як плакала.

Як просила не йти.

Як залишилася одна.

— Ти… бачив це?.. — ледве прошепотіла вона.

Він кивнув.

Повільно.

— І нічого не зробив?.. — її голос зламався.

Пауза.

Довга.

Болісна.

— Я хотів, — сказав він. — Але не мав права.

Вона різко відкрила очі.

— Не мав права?! — її голос піднявся. — Ти стояв і дивився, як мене ламають?!

Вона зробила крок до нього.

Руки тремтіли.

— Ти розумієш, що це означає?! — її голос уже був майже криком. — Що ти просто… дозволив цьому статися?!