Розділ 3. Тіні минулого

Анастасія зникла.

​Вона вимкнула телефон, зачинила двері квартири на всі замки і завісила вікна. Місто навколо продовжувало шуміти, але для неї воно стало німим. Кожна думка про поле лаванди тепер пекла, наче відкрита рана.

​Вона відчувала себе пішаком у чужій грі. Гра двох братів, де один розбив її серце, а інший — зібрав його лише для того, щоб стиснути в кулаці своєю правдою.

​— Досить, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Більше ніяких слів.

​Вона хотіла, щоб вони обоє просто перестали існувати в її світі. Але світ мав інші плани.

​На околиці міста, там, де асфальт переходив у ґрунтову дорогу до лавандового поля, зупинилися дві машини. Одна — швидка, зухвала, що належала Марку. Інша — стримана й темна, власність старшого брата, Олександра.

​Марк вийшов першим. Він виглядав так, ніби не спав тижнями: розпатлане волосся, знервовані рухи. Олександр чекав його, спершись на капот, зі спокоєм, який буває лише перед штормом.

​— Ти знову це зробив, Алексе? — Марк майже кричав, підходячи ближче. — Ти знову заліз у моє життя? Навіщо ти їй розповів?!

​Олександр повільно підняв голову. Його погляд був холодним, як сталь.

— Я не ліз у твоє життя, Марку. Я рятував її від твого бруду. Ти кинув її, пам’ятаєш? Просто пішов, бо тобі стало нудно.

​— Це було моє право! — Марк ударив кулаком по крилу своєї машини. — Я хотів повернутися. Я написав їй! А ти… ти був там увесь цей час? Ти торкався її?

​Олександр випрямився. Він був вищим і сильнішим, і зараз ця перевага відчувалася в кожному міліметрі повітря.

​— Я бачив її очі, коли вона знайшла твій лист, Марку. Я бачив, як вона ламалася. І знаєш, що? Ти не вартий навіть її погляду. Вона для тебе була лише черговою іграшкою, а для мене… — він раптом замовк, стиснувши щелепи.

​— Для тебе що?! — Марк підскочив до нього, схопивши за комір куртки. — Ти закохався в колишню свого брата? Як це низько, Алексе! Ти завжди вдавав із себе святого, а сам… Ти такий само зрадник, як і я!

​Олександр різко перехопив руки брата і відштовхнув його. У його очах спалахнуло полум’я, яке він стримував роками.

​— Різниця між нами в тому, Марку, що я готовий був піти, аби вона була щасливою. А ти повернувся лише тому, що твоє его не витримало, що про тебе забули! Ти не любиш її. Ти любиш свою владу над нею.

​— Вона вибере мене, — процідив Марк, витираючи обличчя. — Вона завжди поверталася.

​Олександр гірко посміхнувся.

— Цього разу — ні. Ти не просто пішов, Марку. Ти змусив її зненавидіти саму назву нашої родини. Вона тепер не вірить нікому. Навіть мені.

​— Тоді ми обоє програли, — Марк дивився на брата з ненавистю.

​— Ні, — Олександр підійшов до дверей своєї машини. — Програв тільки ти. Бо я знаю, як пахне її шкіра, коли вона спокійна. А ти бачив тільки її сльози.

​Олександр сів у машину, залишивши Марка одного посеред дороги. Він знав, де вона. Він знав кожен провулок міста, де Анастасія могла ховатися. І він не збирався здаватися.

​Вночі під її дверима з’явився пакунок. Без підпису. Без пояснень.

​Анастасія довго не наважувалася відкрити його. Коли ж нарешті розірвала папір, її серце пропустило удар. Усередині була маленька кришталева ваза, а в ній — одна-єдина троянда, обгорнута гілочкою сухої лаванди.

​І записка, написана тим самим знайомим почерком, який вона навчилася любити:

«Я не прошу вибачення за те, ким я є. Але я прошу шансу довести, що я — не він. Я буду чекати там, де все почалося. Останній раз».

​Анастасія стиснула записку. Біль і надія знову зіткнулися всередині неї, влаштовуючи справжню війну.

Анастасія дивилася на троянду у вазі. Квітка здавалася занадто живою для цієї мертвої тиші в квартирі. Пелюстки були ідеально-червоними, наче краплі крові на фоні блідої лаванди.

​— Чому ви не можете просто дати мені спокій? — прошепотіла вона, закриваючи обличчя руками.

​Її нудило від цієї драми. Від того, що вона стала призом у змаганні двох чоловіків, які мали бути найближчими людьми один для одного. Але водночас… тепла записка Олександра пекла пальці. В ній не було тиску. Тільки обіцянка.

​А на дорозі біля поля час ніби зупинився.

​Марк стояв один, дивлячись на пил, що піднявся за машиною брата. Його переповнювала лють. Не та холодна лють, яка допомагає думати, а гаряча, що засліплює. Він витягнув телефон і знову набрав її номер. Знову «поза зоною».

​— Ти не забереш її, Алексе… — просичав він крізь зуби. — Ти завжди забирав усе найкраще. Але не її.

​Він знав, що Олександр правий. Він знав, що пішов боягузливо. Але бачити, як його ідеальний старший брат «рятує» дівчину, яку він сам зламав, було вище його сил. Марк різко розвернув авто. Він знав, де вона живе. Він знав запасний код від під’їзду, який вона ніколи не змінювала.

​Анастасія почула шкрябання у двері. Це не був стукіт. Це був звук ключа чи чогось металевого. Серце миттєво підстрибнуло до горла.

​— Насте, відчини. Я знаю, що ти там.

​Голос Марка. Той самий голос, який колись шепотів їй слова любові, а потім замовк на місяці. Тепер він звучав жалюгідно і вимогливо водночас.

​— Йди геть, Марку, — крикнула вона, не підходячи до дверей. — Я викличу поліцію!

​— Ти не зробиш цього. Ти ж хочеш знати, чому я повернувся! Ти хочеш почути правду, а не ту брехню, яку тобі наплів мій «святий» братик!

​Анастасія притулилася спиною до стіни. Сльози застигли в очах.

​— Він нічого не плів. Він просто був поруч, коли тебе не було.

​— Був поруч?! — Марк ударив у двері кулаком. — Він чекав, поки я зникну! Він ненавидів мене все життя, бо батько любив мене більше. Він забрав моє поле, він забрав мій дім, а тепер прийшов за тобою! Ти для нього — просто спосіб помститися мені!

​Слова Марка впали, як важке каміння. Невже це правда? Невже Олександр використовував її? Образ ніжного чоловіка, який торкався її руки в сутінках, почав розмиватися.