Розділ 2. Між словами

Після поцілунку тиша стала іншою.

Не спокійною. А напруженою.

​Вона зробила крок назад. Невеликий, але достатній, щоб відчути дистанцію.

​— Я… — вона не змогла договорити.

​Серце калатало занадто швидко. Руки тремтіли.

​— Все добре, — тихо сказав він.

​Але вона лише похитала головою:

— Ні… не добре. Це було занадто швидко. Я… я не встигаю за цим.

​Вона провела пальцями по губах, наче перевіряла, чи це відбулося насправді.

​— І що ти зараз відчуваєш? — спокійно запитав він.

​Вона підняла на нього очі. І в них було все.

— Що я можу знову все втратити.

​Ці слова повисли в повітрі, важкі й липкі. Він не наблизився, не торкнувся. Лише стояв і чекав.

​— А якщо не втратиш? — прошепотів він.

​Вона ледь усміхнулася. Болісно, кутиками губ.

— Так не буває.

​— Буває, — відрізав він.

​Вона знову похитала головою:

— Ти не розумієш…

​І саме в цей момент пролунав звук. Різкий. Гучний. Небажаний. Телефон. Анастасія здригнулася й подивилася на екран.

​Завмерла.

Це було його ім'я.

​Світ навколо ніби розлетівся на друзки.

​— Що сталося? — тихо запитав він, помітивши, як вона зблідла.

​Вона не відповідала. Очі впилися в напис на дисплеї.

​— Це… — її голос зламався. — Це він.

​Він не одразу зрозумів, але через секунду його погляд став крижаним.

​— Той, хто пішов, — прошепотіла вона.

​Тиша стала холодною. Телефон продовжував вібрувати в руці, випалюючи шкіру.

​— Візьми, — раптом сказав він.

​Вона різко підняла голову:

— Ні!

​— Чому?

​Вона стиснула смартфон сильніше.

— Бо якщо я відповім… усе, що є тут, просто зламається.

​— А якщо не відповіси? — тихо запитав він.

​Вона заплющила очі.

— Тоді я буду думати про це всю ніч. Про те, що він хотів сказати.

​Дзвінок обірвався. І ця раптова порожнеча в звуках була ще гіршою. Вона стояла, не рухаючись, аж поки телефон знову не здригнувся від сповіщення.

​Вона відкрила його. Дихання перехопило.

​«Можемо поговорити? Я повернувся».

​Анастасія ледь не впустила слухавку. Вона нервово засміялася, відчуваючи, як на очі накочуються сльози.

— Як вчасно… як же вчасно…

​Він дивився на неї, не відводячи погляду. Його обличчя було наче висічене з каменю.

— Ти підеш до нього?

​Це питання було гострим, як лезо. Але чесним. Вона мовчала, бо не мала відповіді. І це було найстрашніше — не знати власного серця.

​Вона нарешті глянула на нього й тихо промовила:

— Я не хочу його. Але… я ще не відпустила той біль.

​Це була правда. Жорстка, неприємна, але єдина справжня річ у цьому вечорі.

​Він повільно кивнув.

— Тоді не біжи ні до нього, ні від мене, — сказав він, роблячи крок назустріч, але не порушуючи її простору. — Залишся тут. І відчуй, чого ти хочеш насправді. Не заради нього чи мене. Заради себе.

​Вона вдихнула на повні груди повітря, просякнуте ароматом лаванди, що квітла, як таємнича троянда в сутінках. Цього разу вона не закрилася.

Телефон у її руці знову здригнувся від повідомлення, але цього разу вона не глянула на екран. Вона дивилася на нього.

​Він стояв нерухомо, але в його очах щось змінилося. Спокій, який так притягував Анастасію, випарувався, залишивши замість себе гостру, майже фізичну напругу.

​— Ти все ще думаєш про те, щоб відповісти, — не запитав, а констатував він. Його голос став нижчим, грубішим.

​— Я не знаю… — прошепотіла вона, відчуваючи, як повітря між ними стає заважким для дихання. — Це просто… моє минуле. Воно нагадало про себе.

​Він зробив різкий крок до неї. Тепер він був занадто близько. Так близько, що вона бачила, як пульсує жилка на його скроні.

​— Твоє минуле? — він гірко засміявся, і цей сміх обпік її холодом. — Чи твоя втеча, в яку ти так хочеш повернутися? Тобі подобається бути жертвою того, хто тебе кинув? Подобається цей біль, бо він тобі зрозумілий?

​— Припини! — Анастасія відсахнулася, але він перехопив її руку. Обережно, але міцно.

​— Не припиню. Бо ти дивишся на той клятий екран так, ніби там твоє життя. А я стою тут. Я цілував тебе секунду тому! Чи для тебе це теж було просто «між словами»?

​Він дихав важко, і в його погляді вона вперше побачила не ніжність, а справжні, некеровані ревнощі. Це було лякаюче і… привабливо водночас.

​— Ти не маєш права так зі мною говорити, — її голос затремтів. — Ти навіть не сказав мені, хто ти! Ми зустрічаємося в полі, говоримо про вічність, але я не знаю про тебе нічого!

​Він раптом відпустив її руку. Його плечі опустилися, наче з них зняли величезний вантаж. Він відвернувся, дивлячись у темряву лавандових рядів, що в сутінках здавалися майже чорними.

​— Ти хочеш знати, хто я? — запитав він тихо. Тепер у його голосі не було ревнощів. Тільки порожнеча. — Хочеш правди, Анастасіє?

​Вона завмерла. Передчуття чогось неминучого накрило її хвилею.

​— Той лист… — він нарешті повернувся до неї. — Той лист, який ти знайшла. Він не був для тебе. І він не був залишений випадково.

​Вона нахмурилася, намагаючись зрозуміти.

— Ти казав, що вже приходив сюди раніше…

​— Я не просто приходив, — він зробив крок назад, наче хотів побачити її реакцію з боку. Його обличчя знову стало кам’яним. — Це поле… і цей будинок неподалік… вони належали моїй родині. Але це не головне.

​Він витримав довгу паузу, від якої в неї заклало вуха.

​— Людина, яка тебе кинула… Твій «колишній», який зараз обриває тобі телефон… Його звати Марк, чи не так?

​Анастасія відчула, як земля йде з-під ніг. Вона ніколи не називала імені. Жодного разу.

— Звідки… звідки ти знаєш?

​Він гірко посміхнувся, і в цій посмішці було стільки болю, що їй захотілося закричати.

​— Бо Марк — мій брат. Молодший брат, якого я все життя витягував із проблем. І той лист… — він на мить закрив очі. — Той лист був моїм попередженням йому. Я знав, що він зробить із тобою. Я знав, що він піде.