Розділ 8

Вони пили лавандовий лимонад, у який Адель кидала лід з замороженими гілочками — ті, що вона зробила минулого літа, бо сподівалась, що він колись з’явиться. Він сміявся, називаючи це «найромантичнішою льодовою магією».

Вона дозволила йому прочитати всі сторінки. І коли він дійшов до розділу, де вона писала: «Я думаю, що могла б тебе кохати…» — він підвівся, взяв її за руку і просто сказав:

— Я вже тебе кохаю. Навіть до того, як прочитав це.

Адель не відповіла одразу. Слова заклякли в горлі — не від сорому, а від сили моменту. Здавалося, що весь світ завмер разом із нею: лаванда не шелестіла, вітер не дув, час не рухався.

Він усе ще тримав її руку — дбайливо, не тиснучи, як тримають щось надто тендітне, щоби зруйнувати. І Адель вперше за багато років не боялася. Ні себе. Ні майбутнього.

— Я... — вона ковтнула повітря, повне аромату липня. — Я думала, що ти вигаданий. Що я вигадала тебе, аби не розчаровуватись у справжніх.

— А я думав, що ти — мрія, яка не може бути тілесною, — відповів він м’яко. — Але от ми тут. І, здається, обоє готові прокинутись разом.

Вони розгорнули плед просто в центрі поля. Навколо хилилися ніжні гілочки лаванди, створюючи природний купол над ними. Небо вигорало до золотого. В повітрі було тепло, тиша, і щось дуже просте — щастя.

Адель витягнула з сумки баночку лавандового меду, хрусткі крекери, ще трохи льоду з травами — і термос із теплим молоком, настояним на мелісі.
Він не міг відірвати від неї погляду. У цю мить вона була не просто дівчиною зі сторінок. Вона була його дівчиною.

— У кожній твоїй сторінці я чув голос. Але зараз він звучить глибше. — Він торкнувся її щоки. — І я більше не хочу чути його тільки на папері.

Адель приклала долоню до його грудей — прямо туди, де билося серце.
— То слухай. І залишайся.