Розділ 7

Він повернувся. Стояв на відстані, притискаючи камеру до грудей. Був трохи старший, з легким тінню бороди і сумними очима. І вона одразу зрозуміла — це він.

— Адель… — прошепотів він.

— Ти… знав?

— Я завжди читав. Просто боявся відповісти. Боявся, що реальність буде гіршою за мрію.

Він сів поруч, поклав поруч із нею лавандову гілочку.

— Моє ім’я — Листопад. Так мене назвала бабуся, бо народився в дощову ніч. Але ти можеш називати мене як хочеш. Ти вже створила мене у своїх листах. Тепер дозволь мені стати реальним.

Адель мовчала. Вона боялася поворухнутись, аби не зруйнувати крихку реальність, яка почала складатися мов лавандові пелюстки на воді.

— Листопад… — повторила вона, пробуючи його ім’я на смак. Воно звучало трошки гірко, але ніжно, як чай із медом у перший день холодів.

— Я знав, що ти писала для когось, хто існував більше в уяві, ніж у житті, — сказав він, не дивлячись на неї. — Але кожного разу, коли читав твої слова, то відчував: ти пишеш не про вигаданого мене. Ти бачила справжнього.

— Я не знала, чи ти взагалі є. Просто... було легше вигадати, ніж знову довіритися живому.

Він усміхнувся краєчком губ — ледве помітно.
— Я теж не довіряв. А потім побачив твій малюнок у записнику — як я тримаю камеру серед лаванди. Ти зобразила мене не як фотографа, а як людину, що боїться зробити перший кадр. І я зрозумів — ти бачиш мої страхи так само чітко, як я бачу твою силу.

Вони сиділи поруч, спина до спини, мов дві половинки однієї тіні. Між ними — записник, книга, чашка з лавандовим льодом, що повільно танув, наче час навмисно сповільнював хід.

— Я залишав тобі фотографії, — нарешті прошепотів він. — Під квітами. В сухому глечику. У дуплі дерева на краю поля. Але ти, мабуть, не знаходила.

— Я шукала тільки слова, — зізналася Адель. — І ніколи не подумала, що твоя тиша була відповіддю.

Він узяв її руку. Його долоня була трохи холодною — чи то від камери, чи від льоду, чи, може, просто від хвилювання.

— Можна я залишуся в твоїй реальності? Не як герой. Просто як Листопад?

Адель подивилась на небо. Хмари плавно ковзали над полем, як думки, які більше не треба ховати. І вперше за багато літ вона сказала:

— Залишайся. Я вже втомилась писати для тиші.