Розділ 6

Адель знову стояла на знайомій стежці. Її босі ноги торкалися теплої землі, а в руці вона тримала ту саму сумочку, що й три роки тому. Щоразу, коли липень торкався її шкіри, вона не могла встояти — щось тягнуло її сюди, на це поле, де лавандовий аромат плив у повітрі, як мелодія, яку пам’ятаєш ще з дитинства.

Тут усе почалося. І тут, можливо, мало закінчитись.

Він був незнайомцем із фотоапаратом, що з’явився нізвідки. Спершу вони не розмовляли. Потім обмінялися словами. А потім — щоденником.

Адель писала щороку листа — не знаючи, чи хтось їх читає. Але кожного разу він щезав. Іноді в записнику з’являвся новий рядок. Одного разу навіть — малюнок її в полі. Вона не знала його імені. Але він знав, як вловити її суть.

Цього року вона приїхала з останньою сторінкою.

Із собою вона несла ще одну сторінку — нову, зворушливу й трішки сумну. У ній не було питань, не було зізнань. Лише спогад.

«Ти пам’ятаєш, як ми мовчали разом? Тиша з тобою була голоснішою за будь-яку розмову. Вона звучала, як дощ у серпні, як кроки босоніж по пилюці, як легкий дотик камери до шиї…»

Вона дістала щоденник, відкрила на чистій сторінці й поклала поміж двох гілочок лаванди. Літери тремтіли — не від вітру, а від очікування.

Серце калатало так, ніби знову було тим дівчам двадцяти літ, яка випадково ступила на чуже фото і залишилася в ньому назавжди.

Навколо — ні душі. Лише комашки, птахи й солодкий шелест фіолетових квітів. Вона чекала. Не на нього — на знак. Може, знову щезне записник. Може, залишиться.

Адель обережно сіла на плед, розгорнула стару книгу, в яку колись хтось вкладав квітку, й почала читати вголос. Її голос був спокійний, глибокий — майже шепіт. Так вона наче говорила з ним, навіть якщо його не було поруч.

А потім... Вітер змінився. Лавандовий аромат ніби посилився, а десь поблизу клацнула камера. Один раз. Потім ще. І ще.

Адель не поворухнулась. Вона лише посміхнулась, не підіймаючи очей.

— Ти прийшов, — сказала вона спокійно.
— Я ніколи не йшов, — почувся голос позаду.

Її серце пропустило удар.