Розділ 5

Вони сиділи на балконі, загорнуті в плед, пили каву з лавандовими нотками й мовчали. Не тому що не було що сказати — а тому що сказано вже було головне. Їхні долоні торкалися — легко, випадково, але вперто не відпускали одна одну.

Адель спостерігала за тим, як він відхилився назад на стілець і заплющив очі. Сонце пробивалося крізь його волосся, створюючи навколо сяйво. Їй хотілося намалювати його. Написати про нього. Або просто запам’ятати до деталей.

— Як тебе звати насправді? — тихо спитала вона.

Він відкрив очі й подивився просто в її душу.

— Матьє, — сказав він. — Матьє Лоран.

— Тепер усе звучить, як з французького фільму, — усміхнулась Адель.

— А ти — не акторка. Ти справжня. Навіть надто.

— Надто?

— Надто чесна, надто гарна, надто така… що хочеться залишитися, — відповів він серйозно. — Я думав, ти зникнеш після балу. Що це було просто…

— Чари?

Він кивнув.

— Може, й були. Але тепер вони — справжність.

Адель зітхнула й поглянула на горизонт, де лавандові поля тонули в золоті.

— Я залишаюсь ще на тиждень. А потім — додому.

Матьє не відповів одразу. Лише після паузи сказав:

— А якщо додому — це не місце, а людина?

Вона обернулась до нього. Він тримав її руку, і в його погляді не було гри.

— Я хочу бути твоїм «домом», Адель. Не лише у Франції. У твоїх словах. У твоїй реальності. Але... якщо ти дозволиш.

Вона мовчала. Тиша знову огорнула їх, але вже не незручна — ніжна, тепла, повна можливостей.

Вона не знала, що скаже завтра. Але зараз — вона стиснула його руку й прошепотіла:

— Залишайся.