Розділ 4

Пару місяців тому на балу

Адель не вірила, що вона справді тут. Франція, Прованс. Легендарний бал серед лаванди, який проводили лише раз на рік — на честь літа, натхнення та… кохання. Він завжди здавався їй легендою з романів, а тепер вона стояла серед живої казки.

Лавандові поля засяяли, мов океан під місячним світлом. Усе довкола було в фіолетових, золотистих і перламутрових тонах. Жінки в легких сукнях, прикрашених стрічками й квітами, сміялися поруч із кавалерами в костюмах кольору ночі.

Адель стояла осторонь, у сукні з тонкої тканини, що нагадувала світло дощу на лаванді. Волосся спадало хвилями, на шиї — лавандовий кулон. Серце билося з кожним кроком, бо вона знала: він тут.

— Адель? — голос позаду змусив її обернутись.

Перед нею стояв він. У світлому костюмі, з трохи розкуйовдженим волоссям і очима, в яких відбивався весь цей фіолетовий світ.

— Це справжнє? — спитала вона.

— Нарешті. Без листів. Без страху. Лише ти й я.

Музика почала лунати — повільна, чарівна, мов пісня вітру, що гуляв полями. Він простягнув руку:

— Дозволь цей танець?

Адель кивнула. Їхні долоні зустрілися. Їхні тіла закружляли поміж лаванди, ніби самі стали частиною мелодії літа. А небо над ними мерехтіло зірками.

— Я боявся, що ти — лише вигадка, — прошепотів він. — Але вигадка не могла б дивитися так… як ти зараз.

— А я думала, що листи не здатні ожити, — відповіла Адель. — Але, мабуть, коли ти зустрічаєш правильну людину, казка сама знаходить тебе.

У цю мить повітря наповнилося легким дощем із пелюсток лаванди. Усі плескали в долоні. Але Адель бачила тільки його. Він — справжній. Вони — справжні.

І в цю ніч, серед поля, ароматів і музики, почалась їхня нова історія — вже не в щоденнику, а в реальності.

*******************************************************

Після вишуканого балу, де вогні світилися, наче зорі, а музика ще довго звучала в серці, вона прокинулась у білій кімнаті. Тканина простирадла торкалася її шкіри, як хмаринка, а ранкове світло заливало кімнату золотим сяйвом. Лаванди за балконом хиталися від легкого вітру — нескінченне поле фіолетового кольору, як мрія, що продовжує жити після сну.

Вона повільно вийшла на балкон, босоніж, з трохи розтріпаним волоссям, і побачила його.

Він стояв унизу, на кам’яній терасі, одягнений у білу сорочку, застебнуту не до кінця, тримаючи чашку кави в одній руці, а іншою засунувши пальці в кишеню. Його погляд одразу зупинився на ній, і він посміхнувся — не так, як учора на балу, не формально, а щиро, з теплом, від якого серце стискалося.

Він піднявся до неї, не мовивши ні слова. Просто ступав сходами, ніби кожен крок мав вагу. І коли він опинився поруч, зупинився лише на мить, щоб подивитися в її очі.

— Я тримав це в собі, — прошепотів він, наче боявся злякати мить, — але після вчорашнього… Я закохався в тебе в ту мить, коли ти з’явилася серед квітів.

Вона не встигла відповісти — бо він уже нахилився і поцілував її. Не поспішно, не жадібно, а так, ніби цілує її душу. Як ранок цілує перший промінь сонця. Як лаванда приймає вітер.

Світ завмер. І більше нічого не мало значення.