Розділ 3

Світло тисячі свічок затанцювало на стелі великої зали маєтку Лафонтенів. Оркестр заграв вальс — ніжний, ледь тремтливий, як дотик пера на пергаменті. Вишукані гості кружляли у танці, а Жозефіна стояла біля лавандових колон, притримуючи маску з фіолетовим пір’ям.

Її сукня — кольору вечірнього неба з золотистим мереживом — нагадувала сутінкову мрію. Вона ще не знала, що сьогоднішній бал — більше, ніж просто частина паризького світського сезону. Це — мить, у яку доля вирішила перевернути її світ.

В іншому кінці зали стояв він — в темно-синьому костюмі з чорним жилетом, його маска була оздоблена сріблом. Луї вважав цей бал марною даниною моді, але щось, чи, може, хтось, тримав його погляд біля входу.

Коли їх погляди перетнулись — це було мов раптове знайомство з давно знайомою душею. Вона ще не знала, що його підпис у листах — Л.

Він не здогадувався, що саме її слова про лаванди й поезію зігрівали його вечорами.

— Дозвольте один танець? — промовив він, подаючи їй руку.

— Лише один, — усміхнулась вона, але погляд її затримався на його пальцях. Така ж елегантна літера "L", вигравірувана на кільці… як у листах.

І все ж... вона не запитала. Як і він. Ще ні.

Зала світилася золотом і кольорами, але для неї всі ці прикраси здавалися лише тлом до однієї думки — а раптом він тут?

Луїза, у лавандовій сукні з тонким шаром тюлю та мереживними рукавами, тримала у руках келих лимонної води. Її очі ковзали з обличчя на обличчя — ні, не шукаючи. Вона переконувала себе, що просто розглядає.

Та у серці жила надія.

І тоді він увійшов.

Рафаель, у темно-синьому костюмі з блиском атласу, з волоссям, легенько скуйовдженим, і поглядом — ніби з роману, який вона не встигла дочитати. Він зупинився на порозі, і їхні погляди зустрілись — на одну коротку мить, але цього вистачило, щоб у ній щось здригнулось.

Він усміхнувся. Її щоки спалахнули.

А потім він рушив до неї. Не тому, що пізнав — ні, цього ще не сталося. А тому, що щось у ній здавалося знайомим. Можливо — голос із листа, який ще зберігався у його кишені.

— Дозвольте? — тихо, з легким акцентом, мовив він, подаючи руку.

Луїза мовчки кивнула.

І коли їхні долоні зустрілися, щось усередині ніби прошепотіло: "ми вже торкались один одного. Десь, колись. У словах, на папері… або в сні."

Вони ще не знали правди. Але ніч тільки починалась.