Розділ 7

— Я пішла до тата, — швидко сказала Поліна й навіть не глянула на Кетрін.
В її голосі було щось різке, ніби вона намагалася приховати справжні емоції.

Кетрін здивовано зупинилася посеред коридору, стискаючи в руках папку. Її серце здригнулося: Поліна рідко згадувала батька, а тим більше — так категорично.

— Почекай, Поліно… — озвалася вона, але двері вже зачинилися, і в кімнаті запанувала тиша.

Кетрін відчула, що це не просто примха чи випадкова фраза. У словах подруги звучала рішучість, а ще щось схоже на відчай.

Вона вдивилася у вікно — надворі мерехтіли вогні, і десь там, серед цього міста, можливо, справді чекав той самий «тато», про якого Поліна так різко згадала.

Кетрін зрозуміла: сьогоднішня ніч може змінити набагато більше, ніж вони уявляють.

Поліна йшла швидко, майже бігла, тримаючись за поручні сходів. У грудях палало, але вона не озиралася.
Її кроки відлунювали по коридору, доки вона не відчинила важкі двері й не вийшла у прохолодний вечір.

На подвір’ї, у тіні старих лип, чекав високий чоловік. Його силует відразу вирізнявся серед нічної темряви.
— Тату… — вирвалося в Поліни.

Чоловік зробив крок назустріч. У його очах світилася водночас ніжність і тривога.
— Доню, — голос був низький, глибокий. — Я знав, що ти прийдеш.

Поліна стояла нерухомо, ковтаючи клубок у горлі.

А за кілька метрів від них, сховавшись за колону, зупинилася Кетрін. Вона й сама не зрозуміла, чому пішла слідом. Але тепер не могла відвести погляду.
«Тато? — серце шалено калатало. — Чому вона ніколи не казала?..»

Кетрін стиснула пальці в кулак, боячись навіть подихнути. Вона була свідком сцени, яка могла пояснити дуже багато.

— У нас мало часу, Поліно, — тихо сказав батько. — Вони вже знають про тебе.

Дівчина здригнулася. А Кетрін, почувши ці слова, відчула, як земля йде з-під ніг.

— Тату, — тихо прошепотіла Поліна, заходячи до кабінету. — Ти кликав мене?

Її батько, Арсен, підняв очі від документів. У його погляді змішалися втома й тепло.
— Так, доню. Нам треба серйозно поговорити…

Поліна присіла навпроти, намагаючись зчитати з його обличчя, що саме він хоче сказати. Напруга в повітрі була майже відчутною.

Та раптом у кутку щось дзенькнуло — маленька ваза зі столика впала на підлогу. Обоє здригнулися й озирнулися.

У дверях, притискаючись до стіни, стояла Кетрін. Її обличчя налилося фарбою — вона зрозуміла, що видала себе.

— Кетрін?.. — здивовано вигукнув Арсен.
Поліна розгублено дивилася на подругу, не знаючи, що відчуває більше — злість, біль чи розчарування.

А тиша, яка зависла між ними трьома, була гучнішою за будь-які слова.