Розділ 6. Доля зіштовхує знову

Після розмови з татом Поліна вирішила: треба трохи дистанції. Вона пообіцяла собі — більше не заходити в ту кав’ярню, принаймні деякий час. І точно уникати Андрія.

Але наступного дня доля мала інші плани.

Вона йшла вузькою вуличкою, несучи в руках пакет із книгами для навчання. Вітер грав з її волоссям, сонце лагідно торкалося плечей. І раптом вона почула знайомий голос:
— Поліно!

Вона здригнулася. Андрій стояв біля своєї крамнички, тримаючи дерев’яну коробку з новими травами. Його усмішка була щира, така, що важко було пройти повз.

— Дай я допоможу, — запропонував він, легко перехопивши пакети з її рук.
— Не треба… я сама, — поспішила відмовитися дівчина.
— Ти ж знаєш, я впертий, — жартома відповів Андрій і рушив поруч.

Вони зупинилися біля скверу, того самого, де зустрічалися з Олексієм. Поліна відчула, як серце пришвидшило ритм. Усередині все кричало: «Йди! Не можна!» — але ноги ніби приросли до землі.

— Ти уникаєш мене, — нарешті сказав Андрій. У його голосі не було докору, лише тиха констатація факту.
— Я… не знаю, як поводитися, — чесно відповіла Поліна.

Андрій на мить замовк, а потім, дивлячись прямо їй у вічі, додав:
— Може, просто будь собою?

Поліна відчула, як її стіна захисту тріскає. І зрозуміла: уникати Андрія буде складніше, ніж вона думала.

Поліна ще не встигла нічого відповісти Андрію, як позаду пролунав знайомий голос:

— Поліно!

Вона різко обернулася. На краю скверу стояв Олексій. Його погляд ковзнув від неї до Андрія, і щось у виразі обличчя змінилося — наче хмара закрила сонце.

— Тебе батько кличе, — коротко кинув він. Голос був рівний, але холодний, ніби приховував цілий океан емоцій.

Поліна розгубилася. Вона відчула, як земля на мить пішла з-під ніг. Андрій, не відводячи очей від Олексія, спокійно поклав коробку з травами на лавку. Атмосфера наелектризувалася, навіть повітря стало важким.

— Дякую, що сказав, — невпевнено промовила Поліна. Вона відчула, що стоїть між двома різними світами, і жоден із них не готовий відпустити її.

Олексій зробив крок ближче.
— Йдемо.

Андрій лише злегка усміхнувся, але в його очах читалося: боротьба тільки починається.

Поліна пішла поруч з Олексієм, а за спиною ще довго відчувала погляд Андрія. І чим далі вона йшла, тим більше серце розривалося навпіл.

Кетрін стояла біля стійки адміністратора, роблячи вигляд, що перевіряє розклад і замовлення, але насправді її погляд був прикутим до Олексія. Він тільки-но вийшов із кав’ярні, лишивши після себе легкий аромат кави та щось таке невловиме, що змушувало серце Кетрін битися швидше.

Вона помітила, як адміністратор — молода дівчина з хвилястим волоссям — занадто тепло всміхалася Олексію, коли він кивав їй на прощання. Її очі сяяли, а щоки ледь порожевіли, і Кетрін миттєво відчула, як у ній спалахнуло щось гаряче й нестерпне.

— Ага, значить, він подобається не лише мені… — прошепотіла вона собі під ніс, намагаючись приховати ревність.

Їй стало прикро: чому саме зараз, коли вона почала відчувати, що між ними з’являється щось більше, ніж просто випадкові зустрічі?

Адміністратор підійшла до неї, тримаючи в руках блокнот.
— Вам щось підказати? — привітно запитала дівчина, навіть не здогадуючись, що її усмішка тільки більше дратувала Кетрін.

Кетрін вдихнула глибоко, змусила себе посміхнутися у відповідь, але всередині вже вирішила: вона не дозволить, щоб хтось забрав у неї шанс.

"Нехай хоч увесь світ дивиться на нього так… — подумала вона, виходячи з кав’ярні. — Але тільки я буду поруч, коли він озирнеться."

Вуличне світло ковзнуло по її обличчю, і в цю мить Кетрін відчула, що гра тільки починається.