Розділ 5. «Тіні на серці»

Поліна відчула, як щось стискає їй горло. Вона дивилася на Андрія й Олега, які стояли надто близько один до одного. У їхніх очах було щось, що вона не могла пояснити: то була не просто дружба, але й не відверта ворожість. Це було… щось інше.

— Мабуть, мені пора, — прошепотіла Поліна, намагаючись не видати тремтіння голосу.

Андрій кинув на неї короткий погляд, наче хотів зупинити, але промовчав.

Олег тільки кивнув — спокійно, навіть занадто холодно.

Вона відвернулася й пішла вузькою стежкою, відчуваючи, як її серце билося швидше з кожним кроком. В голові крутилася лише одна думка: «Що це було? Що між ними насправді?»

Тим часом Андрій залишився з Олегом. Тиша стала важчою, ніж будь-які слова.

— Вона не повинна була бачити цього, — тихо сказав Андрій.

Олег усміхнувся кутиками губ, але його очі були серйозні.

— А ти що хотів? Ховатися вічно? Ти не можеш бути наполовину тут і наполовину там.

Андрій стиснув кулаки.

— Ти не розумієш…

— Навпаки, — перебив Олег і зробив крок ближче. — Я розумію краще за тебе. І колись тобі доведеться визнати правду — перед собою і перед нею.

Їхні погляди зустрілися, і напруга між ними стала майже нестерпною.

А тим часом Поліна, яка сховалася за деревами неподалік, стояла й слухала уривки їхніх слів, не розуміючи сенсу. Вона відчувала тільки холод і ревнощі, що пронизували її наскрізь.

«Що вони від мене приховують?..» — думала вона, не помічаючи, як на очах з’явилися сльози.

Ніч видалася неспокійною. Поліна довго лежала в ліжку, перевертаючись із боку на бік. Перед очима знову й знову поставали погляди Андрія й Олега — та тиша, повна невимовлених слів.

Вона не витримала й тихо спустилася на кухню. Світло нічника вже горіло — мама сиділа з чашкою чаю й переглядала якісь записи.

— Не спиш? — лагідно запитала вона, помітивши доньку.

Поліна сіла поруч, обхопивши чашку теплими долонями, хоча й не зробила ковтка.

— Мамо… ти колись мала відчуття, що хтось поруч із тобою щось приховує?

Жінка усміхнулася сумно, дивлячись у далечінь:

— Звісно. І не раз. Це завжди боляче. Але головне — не мучити себе здогадками. Якщо людина важлива, вона сама скаже правду.

— А якщо… якщо вона цього не зробить? — голос Поліни зрадницьки затремтів.

Мама торкнулася її руки:

— Тоді треба слухати серце. Воно рідко помиляється.

Поліна кивнула, хоча серце зараз билося так розгублено, що здавалося, воно саме не знало, чого хоче. Вона мовчки підвелася, щоб повернутися до кімнати, але перед тим тихо прошепотіла:

— Мамо… мені здається, що я заплуталася.

Мама нічого не відповіла, лише обійняла доньку, і в цих обіймах Поліна відчула хоч крихту тепла, якого так бракувало.

Поліна вийшла з класу, намагаючись не показати, як сильно її трясло всередині. Вона й сама не розуміла, чому раптом так боляче — ніби між нею й Андрієм простягнувся невидимий місток, який от-от розірветься.

За її спиною залишилися двоє: Олег і Андрій. Тиша між ними була густою, майже задушливою. Олег сперся на стіл, схрестивши руки на грудях, і поглянув на суперника холодними, але водночас пильними очима.

— Ти занадто близько підходиш до неї, — заговорив він першим. Голос звучав рівно, та в ньому відчувалася прихована загроза.

— А ти занадто хочеш контролювати, — відповів Андрій спокійно, але в його словах була сталь. — Поліна не річ, яку можна "мати". Вона сама зробить вибір.

Олег примружився.

— Думаєш, вона вибере тебе?

— Я нічого не думаю, — тихо промовив Андрій. — Але я буду поруч.

Повітря в аудиторії ніби наелектризувалося. Обоє знали: це лише початок протистояння. І якщо Поліна зараз відчувала сумніви й ревнощі, то незабаром їй доведеться зіткнутися з вибором, який змінить усе.

Поліна швидко йшла коридором, майже не дивлячись під ноги. Здавалося, стіни з плакатами й дзеркальні вікна розчиняються, а в голові лунає лише один безкінечний гул.

Вона не розуміла себе. Чому так боляче було залишати їх удвох? Чому серце стискалося від думки, що Андрій і Олег залишилися наодинці? Вона ж мала бути спокійною, сильною, зібраною… А зараз відчувала себе слабкою, ніби маленькою дівчинкою, якій хочеться просто втекти.

«Чому ти такий… важливий для мене?» — подумки зверталася вона до Андрія. Та водночас перед очима знов і знов з’являвся Олег — високий, сильний, мужній, ніби стіна, яка завжди стоїть поруч.

Її плутанина тільки зростала. Кожен крок лунав у тиші коридору, а серце билося так голосно, що здавалося — воно ось-ось вирветься.

Поліна стиснула кулаки й пошепки прошепотіла:

— Я не розумію… себе.

І вперше злякалася не Олега, не Андрія — а власних почуттів.

Поліна ще довго сиділа мовчки, слухаючи, як у кав’ярні тихо дзенькали чашки й шурхотіли сторінки книг. Поруч Андрій та Олег щось обговорювали, але вона ловила себе на тому, що слова розчиняються в повітрі. Їй здавалося, ніби їхні голоси належать до іншого світу, а вона стоїть осторонь — зайва на власній зустрічі.

— Поліно, — звернувся до неї Олег, коли вона піднялася. — Тобі вже йти?

— Так, — швидко кивнула вона, намагаючись не зустрічати його уважного погляду. — Маю справи.

Вона залишила їх удвох. Двері кав’ярні зачинилися за її спиною з тихим дзвоном, і цей звук відбився в грудях важким відлунням. Замість полегшення — тільки сумніви й дивне відчуття ревнощів, яких вона сама не могла пояснити.

Усередині залишилися Андрій і Олег. Тиша між ними на мить загусла, перш ніж Олег спокійно промовив:

— Вона заплуталася.