Розділ 4. «Тінь від м’яти»

Вечір огортав місто м’яким світлом. Повітря було прохолодним, але в ньому ще відчувалася літня легкість. Поліна йшла повільно, постійно запитуючи себе: «Навіщо я погодилася?»

Біля річки вона побачила Андрія. Він стояв, тримаючи в руках букетик м’яти — невеликий, але такий свіжий, що аромат відчувався здалеку.

— Ти прийшла, — усміхнувся він, немов радів найбільше на світі. — Я боявся, що ти передумаєш.

— Майже передумала, — зізналася Поліна, дивлячись на воду. — Це… неправильно.

Андрій м’яко нахилив голову, спостерігаючи за нею:

— Неправильно — це жити так, як підказують інші. А правильно — слухати серце.

Вона мовчала. Десь усередині її щось стискалося: «А як же Олексій? Чи зможу я зрадити його довіру?» Але поруч із Андрієм вона відчувала інший спокій, майже небезпечне тепло.

— Давай прогуляємося, — запропонував він, і Поліна кивнула.

Вони йшли набережною, і Андрій розповідав історії з дитинства, як допомагав дідусеві у крамниці. Його голос звучав рівно, тепло, і здавалося, що час зупинився.

— Знаєш, — раптом сказав Андрій, — у тебе є щось від лаванди. Ніби спокій і сила водночас. Але я бачу й інше — ти боїшся зробити крок, який може змінити життя.

Поліна подивилася на нього здивовано:

— Ти говориш так, ніби знаєш мене краще, ніж я сама.

— Можливо, — він усміхнувся і простягнув їй букетик м’яти. — Просто дозволь собі бути собою.

Вона взяла його, відчуваючи, як аромат м’яти переплітається з її сумнівами. Усередині знову з’явилася тріщина: «Що я роблю? І чому мені так важко сказати «ні»?»

Її серце билося швидше, ніж вона звикла. А десь далеко в цей час Олексій повертався додому після занять, навіть не здогадуючись, що Поліна робить свій перший крок у невідомість…

Полум’я від нічної пожежі кидало тіні на їхні обличчя.

Олег, високий і сильний, тримав Андрія за зап’ястя — міцно, але не боляче, наче боявся, що той вислизне.

— Ти знову ризикував, — його голос прозвучав різко, проте в очах горів неспокій.

— А ти знову врятував мене, — відповів Андрій, трохи всміхаючись, хоча дихання збивалося.

Олег нахилився ближче, і їхні погляди зустрілися.

У блиску вогню між ними виникла тиха напруга — небезпечна й водночас така, від якої хотілося не відводити очей.

— Я ж казав, що не залишу тебе одного, — шепнув Олег.

Андрій на мить розгубився, але все ж таки відповів:

— І я тобі більше не дам зникнути з мого життя.

Поліна йшла поруч із Андрієм вузькою стежкою, де пахло свіжими травами й нічною росою. Він говорив спокійно, але в його голосі бринів якийсь неспокій, який Поліна не могла не відчути.

— Ти завжди поспішаєш, — сказав Андрій, дивлячись на неї. — Може, хоч раз зупинишся і просто побудеш поруч?

Поліна на мить замислилася. Її серце стискалося від провини перед Олексієм, який у цей час сидів на парах, борючись зі своїми оцінками. Але поруч із Андрієм їй було по-іншому — легко і тривожно водночас.

Вони присіли біля крамнички, де Андрій завжди допомагав дідусеві. У повітрі стояла тиша, яку порушив тільки новий голос:

— Андрію!

З темряви вийшов високий, сильний хлопець із рішучим поглядом. Його темне волосся блищало від відсвітів вогню — неподалік горів факел. Це був Олег.

Він глянув спершу на Поліну, а потім — прямо на Андрія.

— Ти знову тут? Я думав, що домовлялися побачитися пізніше.

Андрій підвівся, намагаючись приховати хвилювання:

— Олег, я… не очікував, що ти з’явишся саме зараз.

Олег наблизився, і між ними ніби спалахнули невидимі іскри. Його рука торкнулася плеча Андрія — сильна, впевнена, але водночас ніжна.

— Ти занадто часто заплутуєшся, друже, — промовив Олег тихо. — Одного дня тобі доведеться зробити вибір.

Поліна відчула, як холод пробіг її шкірою. Несподівано вона зрозуміла: Андрій був не тільки загадковим другом… його серце могло належати комусь іншому. І від цього їй стало ще важче дихати.