Продовження розділу 3. «Неспокійне серце»

Наступного дня Олексій із самого ранку поспішав на заняття в університет. Поліна залишилася сама й вирішила пройтися містом. Осінь ще тільки крадькома нагадувала про себе золотим листям, але в повітрі стояв запах літа — легкий, свіжий, ніби з домішкою м’яти.

На розі вулиці вона зупинилася біля знайомої крамнички. Андрій саме виносив коробки з товаром і, побачивши її, усміхнувся.

— Поліно? Вітаю! — його голос звучав тепло, майже занадто знайомо. — Здається, доля знову нас зіштовхує.

— Привіт, Андрію, — вона відповіла чемно, намагаючись приховати здивування.

Хлопець обережно витер руки від пилу й глянув на неї уважно:
— Знаєш, я подумав… учора ми майже не поговорили. Ти була з Олексієм, і я не хотів заважати. Але… — він зробив паузу, наче збирався з духом, — може, якось зустрінемося? Просто ти і я.

Поліна розгубилася. Її серце прискорено забилося. Вона не знала, що відповісти.

— Я… не знаю, — тихо промовила вона. — Ми ж майже не знайомі.

— Тим цікавіше буде, — Андрій посміхнувся, але в його очах світилася наполегливість. — Є одна кав’ярня біля річки. Там чудові десерти з м’ятою. Ти любиш м’яту?

Їй раптом здалося, що це запитання не про десерти, а про щось більше. Про вибір.

— Я подумаю, — відповіла вона, відчуваючи, що з цього моменту все змінюється.

Андрій кивнув і, перш ніж повернутися до справ, додав:
— Я чекатиму твоєї відповіді, Поліно.

Вона відійшла кілька кроків, але всередині боролася із собою. Бо вперше за довгий час у неї з’явився сумнів: а що, як Андрій справді бачить у ній щось більше, ніж просто випадкову знайому?

Тим часом Олексій сидів у великій аудиторії університету. Четвертий курс вимагав максимальної зосередженості: попереду диплом, практика, плани на майбутнє. Викладач розповідав про бізнес-моделі та інвестиційні ризики, але думки Олексія весь час відлітали кудись далеко.

Його пальці машинально малювали в зошиті дрібні квіти лаванди. Він швидко зупинився, озирнувшись навколо, щоб ніхто не побачив — ніби сам собі боявся зізнатися, кого вони йому нагадують.

"Поліна…" — пронеслося в голові.

Він пам’ятав її легку усмішку, коли вона заходила в кав’ярню, як ніби сонце разом із нею входило в приміщення. І від цього думати про фінансові звіти та кейси було майже неможливо.

— Олексію, — окликнув його одногрупник Сергій, легенько штовхнувши ліктем. — Ти знову витаєш у хмарах. Ти ж знаєш, цей предмет критично важливий, якщо хочеш у майбутньому власний бізнес підняти.

— Я знаю, — пробурмотів Олексій, ховаючи зошит. — Просто… втома.

Але Сергій уважно на нього глянув:
— Чи, може, справа не втома, а хтось інший?

Олексій нічого не відповів, лише злегка всміхнувся кутиком губ. Усередині він відчував: так, є хтось, заради кого він готовий працювати більше, ніж будь-коли. Але водночас його непокоїло відчуття, що світ може внести свої корективи.

І десь там, на вулиці, у той самий момент Поліна вже зустрічала Андрія, який наважився зробити перший крок до неї…

Викладач, який досі монотонно пояснював про фінансові моделі, раптом замовк і подивився прямо на Олексія.

— Пане студенте, — голос його був холодний і строгий, — ви, здається, занадто зайняті польотами у своїх хмарах, щоб почути моє запитання.

Аудиторія насторожено затихла. Олексій спробував зосередитися, але не зрозумів, яке саме питання щойно прозвучало.

— Я… перепрошую, — тихо відповів він.

— Перепрошення не підніме вашої оцінки, — різко відрізав викладач, ставлячи помітку у своєму журналі. — За таку неуважність ви отримуєте мінімальний бал. А наступного разу, — він зробив наголос на кожному слові, — якщо ви знову полетите думками в інші світи, можете навіть не підходити до мене. Я не маю часу на мрійників, які не можуть сконцентруватися на майбутньому бізнесі.

Олексій відчув, як обличчя палає від сорому. Дехто з одногрупників тихо захихотів, хтось лише поспівчутливо зітхнув.

"Облаками не політаєш…" — повторилися у нього в голові слова викладача. Він опустив очі й стиснув кулаки. Усередині роздирали два протилежні почуття: бажання довести, що він справді здатний на більше, і дивна слабкість, яка з’являлася щоразу, коли думав про Поліну.

Вперше за довгий час Олексій зрозумів: між навчанням і почуттями може виникнути справжній конфлікт.

Після пар Олексій ще довго залишався похмурим. Слова викладача не йшли з голови: «Облаками не політаєш…» Він ішов додому, коли телефон завібрував у кишені. Повідомлення від Поліни:

"Привіт, я зараз у центрі. Думаю зайти до лавки спецій. Пізніше розкажу тобі щось цікаве :)"

Олексій на мить зупинився. Йому хотілося відповісти, але він відчув дивне передчуття — ніби щось вислизає з-під контролю.

У цей час Поліна саме виходила з крамнички Андрія. Усередині пахло сушеною м’ятою та лавандою, і цей аромат дивно переплітався з її власними відчуттями.

— Я радий, що ти зайшла, — сказав Андрій, поправляючи коробки на полиці. — Чесно кажучи, я надіявся, що ми зустрінемося без поспіху.

Поліна усміхнулася, але погляд її трохи сховався.
— Ти такий впевнений у цьому?

— Авжеж, — він нахилився ближче, майже шепочучи. — Бо відчуваю, що між нами може бути щось цікаве.

Вона зніяковіла, не знаючи, що відповісти. У голові знову майнула думка про Олексія.

— А якщо… — почала Поліна, — це виглядає дивно?

— Дивно? — Андрій розвів руками. — Ні, Поліно. Дивно — упускати шанс. Ось, що справді дивно. Тож… що скажеш? Прогулянка біля річки завтра ввечері. Тільки ти й я.

Вона мовчала кілька секунд, а тоді тихо промовила:
— Добре. Я прийду.

Андрій усміхнувся так, ніби виграв щось важливе.

У той самий час Олексій сидів удома, намагаючись зробити конспект, але думки його знову відлітали. Він ще не знав, що Поліна вже погодилася на зустріч із іншим.