Розділ 2. М’ята з усмішкою

Поліна довго не наважувалася повернутися в кав’ярню. Після тієї неприємної сварки з адміністраторкою Кетрін вона майже пів року обходила це місце стороною. Занадто багато гірких спогадів залишилося в повітрі, і навіть аромат лаванди, який завжди заспокоював її, тепер здавався трохи гірким.

Та одного вечора, коли літо ще трималося за місто своїм теплом, Поліна вирішила зібратися з духом. Вона відкрила знайомі двері кав’ярні й одразу відчула запах свіжої м’яти та випічки. Усередині було тихо, лише кілька студентів готувалися до іспитів, хтось працював за ноутбуком.

За барною стійкою вона побачила його — Олексія. Він носив світлу сорочку, закочені рукави й завжди зосереджений вираз обличчя. Але щойно він помітив її, очі засвітилися по-іншому.

— Поліно?.. — тихо сказав він, ніби боявся, що вона зникне, якщо вимовить це голосніше.

Вона трохи знітилася, але усміхнулася у відповідь.

— Так, я вирішила знову завітати.

Її кроки лунали в тиші, поки вона прямувала до стійки. І в ту ж мить, коли між ними народжувалася тепла розмова, до зали увійшла Кетрін. Вона й далі працювала адміністраторкою — сувора, підтягнута, завжди з холодним поглядом. Помітивши Поліну, Кетрін скривилася, але промовчала.

Олексій ледь помітно напружився. Він знав, що Кетрін не любила Поліну, хоча причини ніхто не розумів до кінця. Але цього разу щось пішло інакше. Бо за спиною Кетрін стояв директор кав’ярні — її батько.

— Кетрін, — його голос був рівний, але сповнений стриманого гніву. — Я чув, що трапилося минулого разу. І хочу сказати прямо: ти не маєш жодного права кричати на моїх гостей. А тим більше — на мою доньку.

У кав’ярні настала тиша. Поліна здригнулася від цих слів — тато? Виявляється, директор кав’ярні був її батьком, якого вона давно не бачила. Всі погляди обернулися на неї, але вона тільки міцніше стиснула пальці на чашці м’ятного чаю, ніби той міг дати відповіді на всі питання.

Кетрін поблідла, її очі заблищали від злості й сорому. Але сперечатися з директором вона не наважилася. Вона просто різко розвернулася й пішла геть, грюкнувши дверима службового кабінету.

Поліна ж сиділа мовчки. У ній змішалися здивування, полегшення та дивний спокій. Її серце калатало від усвідомлення: кав’ярня була не лише місцем ароматів і спогадів — тепер це ще й ниточка, що з’єднувала її з минулим.

А поруч — Олексій, чия усмішка була теплою, як м’ята у літньому чаї.

Поліна ще довго сиділа за своїм столиком. М’ятний чай остигав, а думки кружляли, мов осіннє листя. Вона намагалася звикнути до щойно почутого: директор кав’ярні, суворий чоловік у темному костюмі, виявився її батьком. Тим, кого вона не бачила вже роками.

— Поліно, — обережно промовив Олексій, сідаючи поруч, — ти добре себе почуваєш?

Вона кивнула, хоча відчувала, як серце вибиває ритм у грудях. Їй хотілося розпитати батька, але не зараз — не на очах у всіх. Не тоді, коли кожне слово могло перетворитися на рану.

— Все гаразд, — відповіла вона, змусивши себе усміхнутися. — Просто… неочікувано.

Олексій не тиснув, лише дивився на неї своїми уважними очима, в яких вона вперше за довгий час відчула спокій.

Кетрін після зауваження директора так і не повернулася. В кав’ярні знову запанувала затишна тиша: хтось перегортав сторінки книжки, хтось стукав по клавіатурі, а хтось просто насолоджувався кавою. І Поліна вперше за багато місяців відчула, що їй тут… добре.

Коли вона підвелася, щоб піти, Олексій провів її до дверей.

— Ти ще повернешся? — його голос прозвучав невпевнено, ніби від цього залежало більше, ніж проста відповідь.

Вона зустріла його погляд і ледь помітно кивнула.

— Так. Я думаю, що так.

Вийшовши надвір, Поліна вдихнула свіже повітря. Ніч повільно огортала місто, але їй здавалося, що світло всередині кав’ярні залишилося з нею. Вона йшла вулицею й відчувала, що там, за чашкою м’ятного чаю, почалося щось нове. Щось важливе.

І хоча вона не знала, куди це приведе, її кроки були легкими, мовби сама осінь давала їй ще трохи літа в серце.