Розділ 1. Кав’ярня з ароматом лаванди

Поліна любила заходити в цю кав’ярню. Вона була зовсім невелика, захована між книгарнею й квітковою крамничкою, і часто люди проходили повз, навіть не помічаючи її. Але для Поліни це було місце спокою. Тут завжди тихо грала м’яка музика, пахло випічкою, а улюблений напій — лавандовий капучино — смакував так, ніби створений саме для неї.

Того вечора за вікном моросив дрібний дощ. Люди поспішали під парасолями, а вона, загорнувшись у легкий шарф, відчинила знайомі двері й опинилася в теплій атмосфері кав’ярні. Усередині світло було приглушене, але затишне. На полицях стояли книги, які можна було взяти почитати, а на маленьких столиках горіли свічки у скляних банках.

Вона замовила свій капучино й сіла біля вікна, щоб дивитися на краплі дощу, що збігали по склу. Їй подобалися такі моменти — коли місто ніби сповільнюється, і можна просто бути наодинці з думками.

Та сьогодні щось було інакше.

Разом з ароматом лаванди у повітрі відчувався ще один запах — свіжий, прохолодний, м’ятний.

Поліна підняла очі й побачила хлопця у світлій сорочці з фартухом. Він тримав у руках чашку, з якої підіймалася пара, і водночас на його плечі лежав рушник — мабуть, щойно закінчив протирати столи. Його темне волосся трохи вибилося з зачіски, а очі світилися теплом.

— Можна тут присяду? — запитав він, показавши на вільний стілець навпроти.

Поліна на мить вагалася, але кивнула.

Хлопець поставив чашку, поправив фартух і простягнув руку:

— Я Олексій. Підробляю тут офіціантом, коли немає пар в університеті.

— Поліна, — відказала вона, прийнявши його руку. Від цього простого дотику серце зробило несподіваний ривок.

— То ти — лаванда, — усміхнувся він, дивлячись на її капучино. — А я — м’ята.

Вона здивовано глянула на нього, а потім засміялася.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти вибрала напій із лавандою, а я завжди п’ю м’ятний чай. Разом вони створюють баланс.

Поліна трохи зашарілася. Вона не звикла, щоб хтось говорив із нею так легко, ніби вони знайомі вже давно. Його голос був спокійний, але теплий, і це розслабляло.

— А ти завжди так знайомишся з дівчатами? — пожартувала вона, ховаючи усмішку за чашкою.

— Тільки з тими, хто пахне лавандою, — підморгнув він.

Поліна відчула, як щось у ній розтануло. Вона зробила ковток свого капучино і вдихнула аромат, який тепер асоціювався з його словами.

Вони ще довго говорили — спершу про дрібниці: улюблені напої, книги, кав’ярні, а потім розмова сама перейшла в особисте. Вона дізналася, що він навчається на економіста, що йому подобається фотографія й що він мріє колись відкрити власне маленьке кафе. А він слухав її, дивлячись так уважно, що здавалося, ніби кожне її слово важливе.

Коли вона нарешті підвелася, щоб піти, дощ уже майже закінчився. Біля дверей вона обернулася й побачила, що Олексій дивиться їй услід, тримаючи в руках рушник і ту саму чашку м’ятного чаю.

Поліна вийшла на вулицю з відчуттям, що сьогоднішній вечір щось змінив. І навіть прохолодна осіння погода вже не здавалася такою холодною.

Бо в її пам’яті залишився аромат — лаванди й м’яти.

 Поліна ще кілька хвилин вагалася, чи йти додому одразу, чи залишитися трохи довше. Дощ справді майже закінчився, але думка про повернення в порожню квартиру не приваблювала. Вона знову сіла й замовила шматочок ягідного чізкейку.

Олексій, проходячи повз, зупинився:

— Це мій улюблений. — Він нахилився й тихо додав: — Я завжди краду маленький шматочок, коли кухар відвертається.

Поліна розсміялася, відчувши, що поруч із ним їй надзвичайно легко. Так ніби вони знали один одного не кілька хвилин, а кілька років.

— То ти тут постійний клієнт і працівник одночасно?

— Можна й так сказати, — усміхнувся він. — Тут мій дім, поки не знайду справжнього.

Вона відчула, як ці слова торкнулися чогось у ній. Адже й для неї ця кав’ярня була маленьким прихистком від усього світу.

Вони знову заговорили. Про навчання, про дитячі мрії, про книги, які обоє любили. І що довше вони спілкувалися, то більше Поліна ловила себе на думці, що їй не хочеться йти.

Коли вона все ж таки вийшла надвір, повітря після дощу було свіже й чисте. Поліна підняла голову й помітила, як із-за хмар несміливо виглянуло сонце, подарувавши вулиці теплий відтінок. Вона вдихнула глибше й усміхнулася сама собі.

«Цей вечір — не випадковість», — подумала вона.

А всередині кав’ярні, крізь скло, Олексій ще кілька секунд дивився їй услід, перш ніж знову повернутися до роботи. Але тепер у його кроці була якась легкість, а в очах — нова іскра.

Бо іноді достатньо однієї зустрічі, щоб світ став теплішим.

— А ти? — раптом спитав Олексій, коли вони доїли чізкейк. — Чим займаєшся? Навчаєшся чи працюєш?

Поліна на мить замислилася, перш ніж відповісти:

— Вирішила зробити паузу в навчанні. Взяла рік перерви.

Олексій підняв брови з цікавістю:

— Серйозно? Багато хто боїться так робити.

Вона всміхнулася трохи сумно:

— Я теж боялася. Але відчула, що просто не витримую того ритму. Заняття, дедлайни, контрольні — усе зливалося в один нескінченний шум. Хотілося зупинитися й нарешті почути себе. Тепер працюю — у книжковому магазині неподалік. Мені подобається. Там спокійно, і я щодня серед історій.

Олексій уважно слухав, підперши підборіддя рукою.

— Це сміливо. Багато хто вважає, що якщо зупинишся — все втратиш. А ти ніби доводиш, що можна інакше.

Поліна знизала плечима:

— Можливо. Просто я вибрала своє маленьке «тепер».

Він замовк на хвилину, дивлячись на неї так, ніби намагався запам’ятати кожне слово. Потім тихо сказав: