Лаванда і лимонад

Розділ 18

Вони йшли полем, коли раптом небо затьмарилось, і почалась гроза. Великі краплі почали падати з неба, змушуючи їх шукати укриття.

— Туди! — крикнув Артем, показуючи на старий сарай неподалік.

Вони забігли всередину, де пахло деревом і сирістю, але було сухо і тихо, як у схованці від світу.

Артем сів поруч із Настею, його голос раптом став м’якшим і відкритішим, ніж за всі попередні дні.

— Знаєш, — почав він, — я часто мовчу, бо не вмію висловлювати все, що відчуваю. Але сьогодні хочу сказати більше.

Настя слухала кожне слово, не відводячи погляду. Гроза гуркотіла зовні, але всередині, поруч із ним, їй було тепло і спокійно.

Коли дощ вщух, вони вийшли і сіли під старою грушею, де повітря було наповнене солодким ароматом стиглих плодів.

Артем дістав із кишені блокнот і почав тихо читати:

“Я не з тих, хто робить гучні кроки.
Але я з тих, хто чекає.
Якщо ти залишишся — я чекатиму.”

Настя відчула, як серце тьохнуло від цих слів, які були кращими за будь-які обіцянки.

Вона підвелася і поклала голову йому на плече.

— Дякую, що ти тут, — прошепотіла вона.

Вони сиділи під грушею, вбираючи кожен подих ночі, запах стиглих фруктів і тепло один одного.

І в цю мить світ здавався таким простим і справжнім.

Подобається

#1006 в Молодіжна проза
#365 в Підліткова проза

Відредаговано: 20.07.2025