Розділ 16

Вони йшли крізь високі кущі лаванди, що пахли сонцем і спокоєм. Повітря було насичене ароматом, який ніби заспокоював усі тривоги.

Артем озирнувся і тихо промовив:

— Коли я не знаю, що далі — я приходжу сюди. Тут завжди тиша і відповідь на те, що шукаю.

Настя зупинилась, вдихнула запах квітів і подивилась на нього.

— А я… — вона запнулася, збентежено дивлячись на лаванди, — я вперше не знаю, ким хочу бути.

Її слова повисли у повітрі, щемкі і справжні.

— Це нормально, — Артем взяв її за руку і стисло посміхнувся. — Життя — це пошук. І ти не сама.

Настя відчула, як важкість сумнівів трішки відступає.

— Можливо, — прошепотіла вона, — іноді варто просто дозволити собі бути загубленою, щоб знайти справжню дорогу.

Вони стояли разом, у тиші, яку наповнювала лише лавандова мелодія вітру.

— Я хочу йти цим шляхом із тобою, — сказала Настя, дивлячись у його очі.

— І я з тобою, — відповів Артем.

І тоді літо стало ще теплішим — наповненим надією і довірою.

Вони стояли посеред лавандового поля, тримаючись за руки, і довго мовчали, дозволяючи собі просто відчувати момент.

Настя нарешті зважилася розповісти більше:

— Я завжди думала, що маю чіткий план — ким хочу бути, куди йти. Але тепер розумію, що це не так. Іноді я боюся, що ніколи не знайду свою дорогу.

Артем уважно слухав і ніжно промовив:

— Знаєш, іноді я думаю, що найважливіше — це не знайти відповідь одразу, а не боятися питати себе і пробувати нове. Життя — це подорож, і кожен крок — це урок.

Настя посміхнулася йому у відповідь:

— Ти правий. І, можливо, найкраще — не шукати одразу великі відповіді, а насолоджуватися маленькими миттєвостями.

Вітер лагідно колихав лаванду, і здавалось, що світ навколо зупинився, аби почути їхню розмову.

— Ти мені допомагаєш не боятися, — прошепотіла Настя.

— А ти вчиш мене бачити красу у простому, — відповів Артем.

Вони повільно рушили полем назад, відчуваючи, що попереду — нові дороги, нові надії, а разом — сили вистачить на все.