Розділ 7

Світло першого ранку ніжно просочувалося крізь фіранки. Настя прокинулась, відчувши запах свіжозавареного чаю з липи і м’яти. Спершу їй здалося, що це сон — але ні, теплий дотик бабусиного голосу наповнював кімнату.

— Добрий ранок, моя квіточко, — сказала бабуся, заходячи в кімнату з підносом. — Я приготувала тобі сніданок і твій улюблений трав’яний чай.

Настя сідаючи на ліжко, посміхнулась. Вона відчула, що ця простота — найбільше багатство.

— Бабусю, дякую, — прошепотіла вона.

— Ти ж знаєш, — усміхнулася та, — що лавандове літо — це не тільки квіти і мед, а ще й моменти, які зігрівають душу.

Настя зробила ковток теплого чаю і поглянула у вікно. Поле лаванди сяяло у ранковому сонці, ніби обіцяючи, що це літо буде особливим.

— Ти готова до нових днів? — поцікавилась бабуся.

Настя глибоко вдихнула аромат літа і відповіла:

— Так. І цього разу — я не боюся.

Після сніданку бабуся вийшла в сад, щоб попрацювати з квітами, а Настя залишилась на ганку, тримаючи в руках чашку з чаєм і поглядаючи на поле. Сонце було лагідним, повітря — теплим і прозорим.

Вона витягла з сумки блокнот і почала писати. Слова лягали легко, ніби самі просилися на папір.

“Сьогодні — день нових початків. Тут, де лаванда п’янить своїм ароматом, я знаходжу себе заново. Не ту, що втратилась у міських буднях, а ту, що вміє мріяти, відчувати, любити.”

Раптом із-за кущів з’явився Артем із двома келихами холодного лимонаду.

— Привіт, — усміхнувся він, простягаючи їй один із них.

— Привіт, — відповіла Настя, приймаючи напій. — Ти як завжди — з сюрпризами.

Вони разом пішли в сторону лавандового поля, смакуючи кожен ковток і насолоджуючись тишею, яку могли розділити тільки двоє.

— Ти помітила, як тут все інакше? — запитав Артем. — Ніби час тече повільніше, а світ стає яскравішим.

— Так, — погодилась Настя. — І навіть мої страхи здаються меншими.

Вони зупинилися на вершині пагорба, де лаванда сягала по пояс, і дивились, як сонце грає золотом на квітах.

— Це літо — як книга, — прошепотіла Настя. — І кожен день — нова сторінка.

— А ми пишемо її разом, — додав Артем, взявши її за руку.

Настя відчула тепло від дотику, що розповідала останні залишки сумнівів.

Вітерець пограв її волоссям, і лаванда навколо ніби тихо заспівала пісню літа — пісню про надію, про нові почуття і про те, що іноді все, що потрібно, — це просто бути поруч.

Після прогулянки полем Настя повернулася до бабусиної хати. На подвір’ї бабуся вже метушилася між грядками та квітами — зібрала кошик з квітами лаванди і ніжно обрізала гілочки, щоб зробити нові букети.

— Ти допоможеш? — запитала бабуся, не піднімаючи очей, але з легкою усмішкою.

Настя кивнула і взяла в руки ножиці. Вони працювали мовчки, але в тому мовчанні була якась глибока гармонія.

— Знаєш, — почала бабуся, — коли я була молодша, теж дуже любила лаванду. Кажуть, вона лікує не тільки тіло, а й душу.

— І справді лікує, — відповіла Настя, обережно зрізаючи квітку. — Вона нагадує мені, що навіть після найсильнішої бурі приходить спокій.

Бабуся посміхнулася і передала їй кошик із вже зібраними букетами.

— Давай складемо їх у вази для гостей. Адже завтра ми чекаємо людей. Ти ж пам’ятаєш, як важливо дарувати тепло іншим?

Настя взялася за роботу, відчуваючи, як прості дії наповнюють її спокоєм і сенсом.

— Я зрозуміла, — сказала вона, — що справжнє щастя — це не тільки великі події. Це ці моменти, коли ти поруч із тими, кого любиш.

— Саме так, — підтримала бабуся. — І в цій простоті — вся магія життя.

Вони разом закінчили роботу, і ввечері сад наповнився ароматом свіжих букетів лаванди, які ніби зберігали в собі найніжніші почуття цього літа.