Розділ 6

Після того, як вони повернулися додому, вечір плавно занурював село у тишу. Легкий вітерець приносив з поля аромат лаванди — солодкий, м’який і трохи магічний.

Настя лежала у своєму ліжку, світло ліхтарика пробивалося крізь тонкі штори. Вона не могла заснути — в голові кружляли слова, погляди, дотики Артема. Все це було нове і водночас таке знайоме, ніби вона чекала саме цього моменту все життя.

Раптом двері кімнати відкрились тихо, і Артем увійшов.

— Не міг заснути, — прошепотів він, сідаючи на край її ліжка.

Вона відвернулася до нього, їхні погляди зустрілись — і в цю мить між ними зникли всі бар’єри. Він обережно взяв її за руку, його дотик був лагідний, мов подих літа.

Їхні губи знайшли одне одного — ніжно, з тривогою й водночас з бажанням. Серце Насті билося швидше, але вона не боялась. Бо поруч був той, кому можна довіритись.

Вони доторкнулися до шкіри, мов до найбільшої таємниці світу — повільно, шепочуть слова, яких не вистачало днем. І кожен подих, кожен рух був як танець, де двоє стають одним.

Лаванда дихала в кімнаті, аромат її наповнював повітря, знімав страхи, відкривав серце.

Потім вони просто лежали разом, тримаючись за руки, слухаючи, як світ навколо тихо спить.

— Дякую, — прошепотіла Настя, — за цей день. За тебе.

— Я теж, — відповів Артем, і його голос був найтеплішим поки що звуком.

Вони знали — це тільки початок.

Настя лежала на спині, дивилась у темне стелю, намагаючись упіймати думки, які не хотіли вгамовуватись.

"Чому я так боюся? — думала вона. — Чому це відчуття — і страх, і надія — одночасно? Чи можна довіритись комусь так, щоб не боятись зламатися?"

Раптом двері відчинилися, і Артем обережно ступив до кімнати. Його очі світилися м’яким світлом.

— Не могла заснути? — тихо спитав він, сідаючи поруч.

— Ні, — прошепотіла вона, повертаючись до нього. — Здається, цей день забрав з мене весь спокій, а залишив суміш думок і почуттів.

Він посміхнувся і обережно взяв її руку.

— Я теж так відчуваю, — зізнався. — Іноді здається, що світ великий і страшний, але коли ти поруч — він стає теплим і тихим.

Настя глибоко вдихнула аромат лаванди, що проник у кімнату.

— Ти пам’ятаєш, як ми колись бігали по тому полю? Я завжди думала, що такі моменти — це дитячі казки, які не стаються з дорослими.

— Казки стаються, — відповів він, притягуючи її ближче. — Просто ми часто забуваємо, як у них вірити.

Вона пригорнулась до його плеча, відчуваючи, як биття його серця відгукується у власному.

— Я боюся... — тихо сказала вона, — що це все знову закінчиться. Що знову залишусь сама.

Артем підняв її підборіддя, щоб вона подивилась йому в очі.

— Ти не одна. І не будеш. Цього разу — по-іншому. Я поруч, і це правда.

Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку, який говорив більше, ніж слова.

— Обіцяй, — проходила Настя, — що ми будемо чесними. Що не боятимемось бути слабкими.

— Обіцяю, — відповів Артем, тримаючи її руку.

Вони лежали разом у тиші, слухаючи лише дихання один одного і шепіт ночі.

Настя подумала: "Можливо, любов — це не про ідеальні моменти. А про те, хто буде поруч, коли світ здається таким крихким."