Розділ 4

Настя знову йде в те саме кафе. Там пахне лавандою і подають той самий лимонад. У серветниці вона знаходить маленький лист — написаний… нею самою. Рік тому. Вона тоді залишила його для «майбутньої себе», бо вірила, що колись щось зміниться. І лист каже:

“Настю, я знаю, ти втомлена. Але будь ласка — вір. Він прийде. Він буде говорити повільно, слухати глибоко, і тримати твою долоню, навіть коли весь світ мовчатиме. Не здавайся, любов вже на шляху.”

І в той момент Артем з’являється. Йде до неї — з лавандовим букетом.

Настя сиділа за своїм улюбленим столиком у кафе, там, де пахло лавандовим сиропом і цитриною, мов літо, яке не хоче закінчуватись. На столику стояла чашка з лимонадом — не надто солодким, з м'ятою і скибками лимону, точно як вона любила.

І саме туди він прийшов.

Артем.

— Можна? — кивнув на вільне місце навпроти. Вона мовчки махнула головою.

— Не закохуйся в мене, мала, — сказав з усмішкою, ніби жартома, але в його очах було щось зовсім не смішне.

— Я й не збиралась, — кинула різко, та сама не повірила власному голосу.

Пауза. Тиша, як між нотами в улюбленій пісні.

— Але якби і зібралась — то що? — додала, підіймаючи погляд.

— То, можливо, це був би найкращий хаос у нашому житті.

Він витяг із кишені зім’ятий клаптик паперу.

— Що це?

— Лист. Від тебе. До себе.

— Я ніколи не писала такого.

— Я знайшов його випадково. Може, це й не твій почерк… але в кожному слові — ти. Послухай.

Він розгорнув листа.

"Якщо ти це читаєш — значить, ти вже не боїшся любити. І десь у тобі ще дихає дівчинка, яка вірила в лаванду, лимонад і диво. Тримай її міцно. Бо любов знайде тебе. І буде пахнути саме так — лимонно і трохи боляче."

Настя стиснула пальцями край серветки.

— Це справжнє? — прошепотіла.

— Як і все, що між нами.

Її рука ковзнула до його.

— А ти, Артем є... закохався?

— Я? Я вже пропав, мала.

І раптом все стало просто: лимонад, лаванда, і він — напроти неї. Не як герой романів, а як хтось, хто теж боїться, але все одно прийшов.