Розділ 3

Артем з'явився на порозі ще до обіду. У руках — скляна пляшка домашнього лимонаду, а на обличчі — трохи зніяковіла усмішка.

— Я подумав… може, твоя лавандова крамничка потребує підсилення цитрусу?

Настя насилу стримала посмішку. Вона все ще трималася на відстані — він був занадто теплий, занадто справжній. А вона звикла ховатися у роботі й думках.

— Цікава пропозиція. Що в складі? — пожартувала вона.

— Лимони, мед, м’ята і трошки імбиру. І, можливо, натяк на запрошення на прогулянку, — його очі блищали.

Настя зробила ковток. Напій був освіжаючий, як літній ранок після нічної грози.

— Добре. Але тільки якщо покажеш мені той старий млин, про який казав учора. Я там ніколи не була.

Млин стояв серед соняхів, трохи похилий, мов старий спогад. Артем сів на камінь, Настя — поруч. Було тихо. Лише вітер грався в її волоссі, а Артем, здавалось, щось шукав у погляді неба.

— Мені тут подобається, — прошепотіла вона. — Можливо, вперше за довгий час.

— А мені подобається, що ти не біжиш від себе, — відповів він.

Настя змовкла. Її серце трішки здригнулося. Ніхто не говорив із нею так… відкрито.

— Я завжди боялась близькості, — зізналася. — Боялась, що не витримаю втрату, якщо знову впущу когось у серце.

Артем нічого не сказав. Просто простягнув руку, обережно торкнувся її пальців.

— Тоді дозволь мені бути повільним.

Вони пішли полем — лавандові хвилі ніжно хитались на вітрі, ніби кланялись їм. Настя тримала в руках букет із кількох гілочок, які Артем обережно зрізав. Його пальці ковзнули по її долоні, і вона не відвела руки.

— Знаєш, — сказав він тихо, — я довго думав, що для щастя мені треба щось велике. Успіх, подорожі, виклики. А потім побачив тебе, у простій сукні, з усмішкою… І зрозумів: щастя — це просто стояти поруч з тобою.

Настя мовчала, в грудях щеміло. Її життя не було простим — воно навчило мовчати, коли хочеться кричати, і посміхатись, коли болить. Але зараз, поруч із Артемом, щось тануло. Її стіни розчинялись.

— А я завжди боялась, що любов — це не для мене, — сказала вона. — Що мої історії завжди завершуються на півслові.

— Ця — ні, — Артем зупинився і взяв її обличчя в долоні. — Ця тільки починається.

І він поцілував її — м’яко, з ноткою лимона на губах, із теплом, яке прокидалося десь дуже глибоко. Усе довкола завмерло: лиш вітер грався лавандою, і сонце торкалося їхніх силуетів.

Настя заплющила очі. Її душа — та, що давно втомилась — нарешті відчула себе вдома.