Розділ 2

"Є люди, з якими можна мовчати — і це найглибша розмова."

Артем з’явився без попередження — як літній вечір, який ти не помічаєш, поки не засвітяться світлячки.

Настя сиділа на лавці під грушею, пила воду з м’ятою, коли почула знайомий скрип хвіртки. Він зайшов повільно, ніби не хотів порушити повітря.

— Привіт, — сказав він. Голос глибший, ніж колись, але такий самий спокійний.

Вона подивилась на нього — не одразу впізнала. Він виріс. Змінився. Тепер у нього були трохи загорілі руки, коротко підстрижене темне волосся і очі, в яких жила тиша.

— Привіт, — відповіла вона. — Бабуся казала, ти тут буваєш.

— Інколи. Коли хочеться спокою. А тут… лаванда ж.

Він сів поруч. Не близько, але й не далеко. Між ними була тиша, яка не дратувала. Не тиснула. Просто… була.

Настя скосила погляд. Його руки були трохи подряпані — певно, допомагав бабусі в городі. Їй захотілось запитати, як він живе, чим дихає, чого мріє — але язик не ворушився. Можливо, тому, що іноді краще просто мовчати.

— Пам’ятаєш, як ми втікали від дощу і ховались у тій старій клуні? — раптом запитав він.

Настя усміхнулась.
— Так. А потім ми звідти не могли вилізти, бо двері заклинило. І ти сказав, що як виростеш, зробиш мені будинок із таємним виходом.

— Ну, будинок я ще не побудував. Але таємні виходи все ще люблю шукати.

Вони обоє сміялись — тихо, коротко, але щиро. Наче хтось повернув у часі стрілку на кілька літ назад.

— Ти змінилась, — сказав Артем після паузи.

— Ти теж.

— Але все одно схожа на неї — на ту дівчинку, яка малювала лаванду на зап’ясті фломастером і казала, що запах квітів — це як спогади: тримаються довше, ніж очікуєш.

Настя мовчала. Бо це було правдою. І бо їй раптом захотілося залишитися тут не просто на кілька тижнів.

— Завтра буде спека, — сказав він, встаючи. — Принесу тобі щось холодне.
— Що саме? — запитала вона.

Він усміхнувся.
— Сюрприз.

І пішов. А лаванда колихалась у полі, ніби знала: цього літа між двома людьми відбудеться щось дуже просте. Але дуже важливе.

…Він пішов. А лаванда колихалась у полі, ніби знала: цього літа між двома людьми відбудеться щось дуже просте. Але дуже важливе.

Настя ще довго сиділа на лавці. У руці охолола склянка з м’ятою. Сонце почало спадати за обрій, фарбуючи небо в золотисто-лілове. Повітря стало в’язким, як мед — солодким і теплим.

Її думки плавали в минулому: як вони з Артемом ловили рибу в старому озері, як будували курінь з гілок, як ділились таємницями, які здавались тоді такими важливими. І як одного літа він просто… перестав приходити.

Вона образилась тоді. Хоч ніколи не сказала. Просто згорнула малюнки, які залишала для нього в старому дерев’яному ящику під грушею, і більше не чекала.

А зараз… зараз вона відчула, що чекала. Все одно чекала.

Вона зайшла в дім, і бабуся, як завжди, відчула її настрій, ще до слів.

— Зустрілась? — спокійно запитала, помішуючи варення.

Настя кивнула.

— Ну, добре, — сказала бабуся і підсунула їй шматочок пирога. — Усе має свій ритм. Люди теж. Якщо хтось повертається — значить, щось між вами ще не закінчилось.

— А якщо не починалось? — тихо запитала Настя.

Бабуся подивилась на неї ніжно, майже сумно.

— Тоді саме час почати.

У вікні заграв вечір. А десь у полі хтось залишив банку з лимонадом, що чекатиме до завтра.

У полудень повітря стало м’яким, теплим, мов обійми. З вікна відкривався вид на лавандове поле, яке гойдалось, ніби море. Синє небо було безхмарне, тільки жайвір на ньому писав свою пісню.
⠀
Аліса вийшла з будинку з великою склянкою лимонаду. Вода блищала, мов роса, а шматочки лимона плавали, як сонце серед лавандових хвиль. Вона сіла біля старого дерева — там завжди був тіньок і вітерець приносив аромат меду, квітів і трохи м’яти.

У її блокноті з’явилася нова сторінка.

«Іноді щастя — це просто прохолодний лимонад у тіні. І не треба більше нічого.»

Її подруга Кіра підійшла босоніж по траві, тримаючи в руках м’яку лавандову подушку. Вони сіли поруч, мовчки. Інколи найкращі розмови — це тиша.
⠀
— Як ти думаєш, літо може вилікувати серце? — запитала Кіра.
— Думаю, літо — це як лист без адреси. Ти його відкриваєш і читаєш між рядками. А там — відповіді. — відповіла Аліса.

«Літо не лікує. Воно нагадує, що ти ще жива.»

І десь усередині обох дівчат щось тепле розцвіло, як лаванда на сонці.