Розділ 1

"Іноді душа сама веде тебе туди, де ще пахне дитинством."

Поїзд зупинився на маленькій станції, і Настя вийшла на перон із валізою в одній руці та великим солом’яним капелюхом в іншій. Сонце було лагідне, а небо — без єдиної хмаринки. Тут, у селі, повітря мало зовсім інший запах — ніби його вимочили в лаванді, меду і спогадах.

Вона не була тут уже два роки. Навчання, робота, люди, які забирали енергію, як пилососи — усе це з’їдало її потроху. Але тепер вона повернулася. Не тому, що мала план. А тому, що більше не витримувала.

Бабуся стояла біля хвіртки, як завжди, в своєму фартусі з квітами і з легкою усмішкою, яку Настя пам’ятала ще з п’яти років.
— А я вже чай заварила, — сказала вона, ніби Настя вийшла з дому лише на хвильку, а не на два роки.

Дім стояв майже на самому краю лавандового поля. Бузкова гладь розливалася аж до горизонту, і все повітря було наповнене спокоєм. Настя затримала подих — і в перший раз за довгий час не хотіла його відпускати.

Коли вона зайшла в будинок, відчула, як усе в ній наче розм’якло. Старі дерев’яні вікна, серветки на полицях, книжки у вицвілому комоді, годинник, який ішов трохи повільніше, ніж потрібно — усе тут було справжнє.
І вона так скучила за цим “справжнім”.

Настя сіла на ганку з чашкою липового чаю і просто дивилась, як вітер колихає лаванду. Тиша була така повна, що аж трохи ласкаво. Така тиша буває тільки в селах, тільки влітку — і тільки коли ти більше не поспішаєш.

Але тут, у цій тиші, вона раптом подумала:

Можливо, те, що здається далеким, насправді просто чекає на правильний момент.