Моя історія. Фінал.

 - Я думав, що втратив тебе, але ти все ще жива, - мій погляд зачепився за паспорт, що лежав на тумбі біля стіни.  - Це що таке?

В голові спливла фраза Каті про телефон, який я просив знайти в старих коробках в шафі.  Після того, як вона розповіла про телефон, також згадала про якийсь паспорт.  Я взяв невелику книжечку в руки і відкрив першу сторінку.  Фотографія всередині була Ксенії, але сам паспорт був зареєстрований на ім'я Оленова Валерія Антонівна.  Я почав перегортати сторінки, щоб подивитися її домашню адресу та інші дані.  Валерія Антонівна жила за містом, в Харківській області, чоловіка у неї не було, дітей теж.  Я ще раз перевірив паспорт на справжність, але до сих пір не міг зрозуміти, чому тут була фотографія Ксенії.  В голові знову з'явилися картинки тих снів, які я бачив декілька разів.  Біла стеля операційної, багато людей в білих халатах, серед яких я і бачив Ксенію.  Навіть, якщо б це було лише частиною моєї уяви, чому тоді я бачив її серед лікарів?  Вона на той момент ще не стала лікарем, так що мій мозок не повинен був сприймати її в такому кольорі.

 - Не маю часу на це, - я вирішив відкласти ці дивні факти в сторону, тому що у мене було достатньо клопоту, щоб панікувати.

Я вийшов з дому, прискорив свій крок в сторону парковки, намагаючись не думати ні про що, поки йду.  Я взяв з собою тільки ніж, але навіть не впевнений, що буду використовувати його проти Степана.  Хоча у мене є припущення, що він якраз не буде добрим, тому принесе з собою зброю, можливо, вогнепальну.  Коли я підійшов до високої кругової парковки, то вирішив привести свої думки в спокій.  Мені не потрібна зайва тривога, коли я і так ризикую власним життям.  Щоб довести його винність, я вирішив включити на всякий випадок диктофон на телефоні, щоб з його промови було ясно, що він убив сина молодшого лейтенанта.  Я не думав про те, щоб доводити всі його інші дії, основним питанням я вирішив поставити саме смерть сина Григорій Олександровича.  Мужик він був хороший, намагається виконувати свою роботу сумлінно, тільки я теж розумію, що саме уряд, часом, пов'язує йому руки.

 - Отже, - я закрив очі і глибоко вдихнув нічне прохолодне повітря.

Літо добігло кінця, скоро я не зможу насолодитися приємними теплими вечорами, осінь повільно прийде замість спеки.  Листя забарвиться в різні відтінки від жовтого до червоного, а потім залишаться тільки голі гілки.  Я відкрив очі і знову подивився на місце, яке викликає у мене легке хвилювання.  Ця парковка, ця зустріч, наче мій перший вихід в люди.  На неслухняних ногах я увійшов на парковку, прослизнувши під стрічкою, якою перекрили вхід.  На першому поверсі нікого не було, тому я повільно почав підніматися вгору, не по сходах, які призначалися для пішоходів, а немов машина, яка повинна була проїхати по всій паркувальній доріжці.  Я долав поверх за поверхом, а коли опинився на самому верхньому, то побачив три стільці.  Всі вони стояли в тіні, тому хто на них сидів, було не видно.  Я почав йти все ближче і в якийсь момент на нашому поверсі раптово увімкнулося світло, яке засліпило мене на деякий час.  Я заплющив очі і накрив їх долонею, наче все життя провів в підвалі, а зараз був засліплений променями світла.

 - Ти вчасно, - вже знайомий голос почувся попереду.

Коли зір, нарешті, звик до світла, я побачив Степана, в цей раз він вирішив не ховати своє обличчя за маскою, адже я і так знаю, хто він такий.  Я зупинився там, де був, бо не знав, чи можу я взагалі підійти ближче.  На одному стільці сиділа Катя, а на інших двох - моя сім'я.  Всі вони були пов'язані, а малятко Мілана навіть була без свідомості.

 - Що ти з нею зробив?  - загрозливо запитав я, дивлячись на власну дочку.

 - Нічого такого, мишці не варто бачити те, що буде відбуватися.

А я не міг припустити навіть, що він збирався робити зі мною або з іншими своїми жертвами.  Обидві дівчини сиділи з заклеєними ротами, не маючи можливості сказати хоч щось.  Я подивився на Ксенію, але в її очах не було страху чи смутку за те, що ми були порізно весь цей час.  Вона лише зло глянула на Степана, а потім на мене, хоча причини її гніву я не знав.

 - Я думав, що ти померла, - звернувся я до дружини, - Але ти опинилася в його руках.

Вона заперечливо хитнула головою і закотила очі, щось промимрив крізь стрічку.  Чому вона так себе веде, ніби я завжди був для неї чужим?  В голові не вкладається, але я повинен її врятувати, щоб нормально поговорити з нею.

 - Навіщо все це?  - запитав я хлопця, - Це повинно було бути тільки між нами!

 - Це з самого початку не могло бути між нами, тому що ти вкрав у мене Ксенію!  - Степан зробив крок до моєї дружини і схопив її за волосся, - В коледжі ти монополізував її, навіть не дозволивши мені хоч раз поговорити з нею!  А я її дуже любив, - він грубо потягнув її вгору, - Потім ти одружився на ній і у вас з'явилася така мила донька, але весь цей час вона повинна була бути моєю.  Коли вона зімітувала свою смерть, я сподівався, що тепер можу зайняти твоє місце, але все виявилося набагато складніше.

 - Стривай, - я перебив його і здивовано подивився на Ксенію.  - Зімітувала свою смерть?  Але навіщо?

Ніяк не міг знайти причин зробити зі мною таке, ще й прихопити з собою дитину, як ніби я не маю права на неї.  Вона зробила це навмисно, нехай я не знаю мотиву, але вона хотіла зникнути з мого життя раз і назавжди.  Чомусь я згадав, що знайшов її паспорт під іншим ім'ям, який додав мені ще більше питань.

 - Ти не Ксенія?  Ти Валерія?

Вона округлила очі, тому що не очікувала почути це ім'я з моїх губ.  Мабуть, у неї дійсно є інша особистість, але навіщо грати для мене?  Причому я не міг збагнути, коли саме почалася її гра?  У коледжі її вже всі знали, як Новінову Ксенію, її батьки теж були замішані в цьому.  Хоча коли потреба грати роль її батьків зникла, вони відразу з'їхали і розірвали зі мною весь зв'язок.  Точніше не зі мною, а з усім світом, немов їх ніколи і не існувало.