10.2011 — «Тиха то є справа»

На околиці села, де повітря завжди густе від запаху диму та вогкої землі, стояла вона — стара двохсотлітрова бочка. Роздута від постійного внутрішнього тиску, геть почорніла від багаторічної кіптяви, вона скидалася на міфічне страховисько, що причаїлося в кутку сараю. Вогонь у цегляній печі під нею ніколи не згасав, невпинно лижучи нерівне, загартоване дно. Важка кришка бака була намертво «зацементована» товстим шаром сухого, потрісканого житнього тіста — єдиний доступний спосіб герметизації в цих краях. З цього імпровізованого цементу, наче іржавий хребет якоїсь доісторичної істоти, випиналася груба мідна трубка, обмотана засмальцьованим ганчір’ям.
​Ця незграбна конструкція переходила в саморобний покручений змійовик, що пірнав у розсохле дерев’яне корито з каламутною водою. Там, поміж плаваючих трісок та іржі, у тиші, порушуваній лише ритмічним капанням, народжувався терпкий, сивушний дух «перваку».
​Плямистий нахабний кіт Герцог розлігся зовсім близько до вогнища. Його шерсть уже почала чорніти та підгорати від жару, але він, здавалося, цього не помічав, дрімаючи у своєму небезпечному теплі. Він не ворухнувся б, поки вогонь не охопив би його повністю. А він таки охопив. Борис повернувся з сараю з шматком сала в руках і, побачивши, як кіт спалахнув, ледь не впустив скибку від несподіванки.
​— Ти що! Дурний! — гаркнув Борис, кидаючись на кота з ганчіркою. Герцог спохватився, вискочив із сараю, прискіпливо дивлячись на старого здалеку та облизуючи підпалену морду.
​У цей час у сарай зайшов хлопчак, увесь у сажі, тягнучи оберемок дров. Він із гуркотом скинув їх біля бочки, здійнявши хмару пилу.
​— Будеш? — грубо кивнув Борис у бік імпровізованого столу, одним ковтком поглинаючи каламутну суміш із залізного блюдця.
​Внук похитав головою, дивлячись на діда з сумішшю огиди та звичності.
— Та ні, діду.
​Видавши хрипкий «кхек», Борис закашлявся, відкладаючи блюдце.
— Знаєш, у світі зараз таке твориться, — прохрипів він, дивлячись на хлопця каламутними очима, — що краще вже зараз спробувати, ніж ніколи, Іванку.
​Іван зітхнув, відчуваючи, як тисне на плечі буденність цього місця.
— Сьогодні в школі контрольна з алгебри. Можна я це... піду?
— Нащо тобі та школа, — харкнув дід у підлогу та урочисто розвів долонею по собі, наче демонструючи результат свого життя, — я вчився на одні п'ятірки, і що з того маю?
— Та я ж... — Хлопець зітхнув, спер обличчя на долоню і зажурився, дивлячись у танцююче полум'я.
— Ех ти... — прохрипів Борис, у голосі якого раптом прослизнула незвична м'якість, і потріпав його по голові. — Йди вже, сам доварю.
— Ага! Дякую. — Поспішно встаючи, Іван метнувся в дім, боячись, що дід передумає.
​Борис знову закашлявся, наливаючи собі ще. А біла лапка ззаду вже стягнула собі шмат сала.
— Паскудь ти одна!!! — гаркнув старий, швиряючи в нахабу палицю, та кіт уже втік у затінок.
​Закашляний Іван біг до школи, застібаючи стару кофту на ходу. Сільська будівля зустрічала його «весело»: розмальована бруківка, облізлі стіни та стійкий запах краски — нещодавно красили підлогу, намагаючись приховати старість будівлі. Він швидко забіг у клас, намагаючись не привертати уваги. Мілана скривила носа, демонстративно відвертаючись.
— Знову цей бомж прийшов.
​Він кивнув хлопцям, невпевнено підіймаючи й опускаючи руку, мовчки сів за парту. Діставши з подертого рюкзака, який використовувався ще й для грибів, зошит та ручку, він швидко впився очима в цифри, намагаючись повторити матеріал. Клас наповнювався галасом підлітків, дурними розмовами та вигуками. Хтось ззаду торкнувся його плеча. Він здригнувся і обернувся.
— Каро..? О... Привіт, я тебе і не помітив. Вибач.
— Нічого страшного. Ти вчився? — спокійно запитала вона.
— Та трохи, вчора часу не було, але цілий тиждень тренувався. — Він усміхнувся, незграбно стиснувши руку в кулак перед собою.
​Вона не усміхнулась, тільки кивнула.
— Це добре. Я до тебе сяду, окей?
Він завмер, брови злетіли вгору від подиву, але руки швидко забрали рюкзак зі стільця.
— Так, звісно.
Вона усміхнулась і сіла поруч.
— Дякую.
​Він зніяковів, відчуваючи її близькість, але швидко повернувся до читання зошита. Роздалися важкі кроки, що придушливо владарювали над вигуками з задньої парти. Двері відчинилися. Діти почали втихомирюватися. Увійшов вчитель, одягнений у костюм-трійку без жилета, піджак якого між рукавом і довжиною мав сантиметрів зо два різниці. Налаковані туфлі та брюки... Що ж, він був єдиним вчителем, який одягався більш презентабельно, хоч і так невміло.
​Він пройшовся через клас до столу, не вимагаючи «добрий день» або урочистого поклону. Облизавши пальці, почав роздавати листочки по партах: спочатку один ряд від дверей, потім другий, дійшов і до третього, біля вікна. Подивився на Івана.
— Зошит забрав.
Грубий голос пролунав і розчинився в тиші. Іван швидко закрив зошит, сховавши його в рюкзак, залишаючи тільки ручку. Тоді отримав і аркуш. Як і Кароліна. Кроки пішли далі.
​Роздавши всім аркуші із завданням, які він писав сам від руки, вчитель сів за свій стіл і дивився за дітьми. Клас наповнився, як вулик: скрипи стільчиків, переглядання та стукіт годинника, що відлічував довгі секунди. Особливо довгі для тих, хто нічого не робив. Навіть не думав.
​Стук у двері. Всі, окрім вчителя, подивилися в пройом. Тихенько увійшла дівчина.
— Володимир Іванович... вибачте за запізнення... — невпевнено мовила вона: низька, рижа, кучерява та пухкенька, як хмаринка. Невпевнено дивиться на профіль вчителя.
​Він мовчить. Вона стоїть, переминаючись ногами, не знаючи, чи входити, чи ні. Хтось із класу починає сміятися.
Володимир тягуче повернув голову.
— Ти довго там стояти будеш? — він показав пальцем на пусту парту в першому ряді.
​Вона здригнулась і квапливо сіла за парту, оглядаючись, дістаючи ручку та олівець, кінчик якого був увесь погризений. Вчитель встав і поклав аркуш на її стіл. Вона подивилася на нього і відразу ж взялася за приклади. Але він не пішов, стояв і дивився на дітей з цього кута, та, здається, бачив набагато більше.
​Дівчина нервово перебирала ручку, поглядаючи на Кароліну. Господи, як вона надіялась хоча б на щось! Але навряд чи Кара зможе продиктувати довгі розв'язані приклади, які, схоже, сама списувала з зошита Івана.
​Володимир відійшов у кінці уроку. Вікторія так нічого і не написала, здала пустий аркуш. Навіть забувши заповнити бланк з іменем.
​Вийшла з класу.
— Варто було ззаду нас сідати, ми б допомогли, точніше — Іван, — почувся знайомий голос ззаду.
Вікторія обернулась, але продовжила йти до іншого класу.
— Справді, Віко, допомогли б, — облизнув губи Іван, невпевнено йдучи позаду.
— Угу... Та я щось не подумала, — пробурмотіла вона.
— Що в нас далі за урок?
— Фізика.
— Чудово. Надіюся, контрольну не дасть. Він паразит ще той, навіть не попереджує