12.2012 — «Котик - Мурчик»

Стефа важко зітхала на дивані, загорнута в колючий вовняний плед, наче в кокон. Вона вже давно стала частиною меблів, нерухомим фоном усієї композиції, на який ніхто не звертав уваги. Тільки кіт дивився на неї — прискіпливо, не кліпаючи жовтими баньками. Стефа облизала пересохлі губи, не знаючи, як втиснутися в тишу кухні зі своєю розмовою. Її погляд зацьковано блукав по спині Ганни, яка, наче заведена машина, крутилася біля плити, гримаючи посудом.
— Ганно… — нарешті витиснула вона з себе.
Ганна обернулася. Різко, грубо, витираючи червоні від гарячої води руки об фартух.
— Шо?
Стефа скривилася, втягнувши голову в плечі, наче її вдарили цим тоном.
— Та то... Треба було піти до церкви, прибрати там. Порядочок навести.
— В церкву?! — Ганна сплеснула руками, і краплі жиру полетіли на підлогу. — В мене вдома конем грай, нічого не готово, а я буду дурну церкву спіховати!
Вона відвернулася до конфорок, і пара від баняка на мить сховала її обличчя.
— Но так наша очерідь! Так треба перед людьми! — заскиглила Стефа.
— Йди! Йди сама і прибирай, раз так треба!
— Но ти позирайся, яка! Та я б пішла, Бога бійся! Але в мене ноги як чужі, руки болять, світ ув очах крутиться…
Ганна загарчала крізь зуби, не озираючись:
— Тоді Кароліну відправ. Хай хоч там користь з неї буде.
Стефа аж підскочила, наскільки дозволяли хворі коліна. Очі її розширилися від жаху.
— Кароліну? Вона ж дьяволиця! Непослушна, поглядом палить! Гріх таку до ікон пускати!
— Блять! Та як ти мені надоїла! — Ганна з такою силою гепнула важкою каструлею об плиту, що чавунне дно жалібно брякнуло, а по емалі пішла тріщина. Руки жінки, вкриті олією та м'ясним соком, помітно тремтіли. — Кароліно! Швидко вниз, бодай би тебе!
Зверху запала тиша. Кроки, що до цього монотонно шурхотіли по килимах, урвалися. Кароліна спустилася сходами повільно, наче кожен ступінь був частиною якогось ритуалу.
— Що таке? — запитала вона. Голос був рівним і холодним, як лід на криниці.
— Переклади м’ясо, — Ганна тицьнула пальцем у казан, не дивлячись дочці в очі. — Поставиш варити, а як вистигне — зальєш холодець. Чуєш?
Кароліна ледь помітно кивнула. Мати втомлено відійшла до рукомийника, довго змиваючи з рук липкий жир. Вона мовчала, лише жовна ходили під шкірою на щоках. За спиною знову почулося «страдницьке» зітхання Стефи. Ганна почала вдягати куфайку, різко смикаючи замок.
— Ще салату поріжеш, — кинула вона вже біля порога. — Тільки не заправляй, ранком зробимо. Холодець розлий по мисках. Щоб застигло як слід.
Двері захлопнулися з таким гуркотом, що шибки у вікнах затремтіли. Кароліна залишилася наодинці з Тетою та киплячим казаном. Вона зменшила вогонь. Вода в каструлі перестала вирувати, тепер вона лише тихо булькала, випускаючи важкий м’ясний дух.
Дівчина вийшла в гостьову і зупинилася на порозі. Тета Стефа сиділа на дивані, заплющивши очі. Вона повільно розгойдувалася вперед-назад, наче маятник старого годинника. Її сухі губи були напіввідкриті, а з рота виривалося важке, смердюче дихання. Кароліна стояла нерухомо. Минула хвилина, друга, третя. Погляд дівчини став майже фізичним, тягучим, як смола. Стефа не витримала — її повіки сіпнулися, вона облизала губи і вдала, що щойно прокинулася.
— Ой... сонечко моє. А я тут заснула, качаюся собі…
Кароліна мовчала. Її очі були наче два порожні колодязі.
— Ох... — Тета знову затягнула свою пісню. — Коли ж мені те крісло-качалку куплять? Такі болі, дитино, така слабість…
— Його ніде поставити, — відрізала Кароліна. Слово впало, як камінь на кахель.
Стефа зніяковіла, почала кутатися в плед сильніше.
— Та... та знайшлося б місце. Замість тумбочки... Ганна не казала нічого? Може, вона його вже купляла, га?
«Яке ж воно наївне», — майнуло в голові Кароліни. Вона ледь помітно хмикнула.
— Ні. Вона нічого не купляла.
— Ох... Погано. Може, мені Дід Мороз під ялинку принесе? — Тета жалісно всміхнулася, оголивши жовті зуби.
Кароліна стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Ця жінка дратувала її кожним своїм видихом. Вона вдавала недоторкану, вдавала немічну, але під цим пледом ховалася звичайна пожадлива істота.
«Їй би більше личило гойдатися на мотузці під балкою, ніж у кріслі. Але... якщо вона так хоче бути хворою — я зроблю її хворою по-справжньому».
Кароліна повернулася на кухню. Кіт якраз намагався стягнути лапкою шматок м'яса зі столу. Кароліна вдарила його рушником; він скочив донизу з принизливим нявчанням. Вона присіла біля нього, гладячи й шепочучи:
— Ну, що таке? Що?
Кіт низько занявчав, скрутившись «батоном». Кароліна почала гладити його шию — йому це, здавалося, допомагало, але раптом він напружився, і його вирвало на плитку.
— Чорт... — Кароліна різко випрямилася.
Кіт вигнувся худим тільцем; пухлина між його стегнами окреслилася повністю. Покидьок, тепер по новому колу треба мити підлогу. Вона різко взяла його і винесла на подвір'я — не грубо, але швидко. Повернувшись, витерла підлогу ганчіркою, не звертаючи уваги на шматки їжі, що плавали в жовтій жижі. Викинувши ганчірку, вона вийшла до нього. Він сидів, зсутулившись.
— Знову тебе рве. Ти брудний.
Кіт опустив погляд, облизуючи рота.
— Чи не втомився ти від цього життя? Я не випадково назвала тебе Герцогом, ти мав стати хижаком. Але ти став... таким, як вони: очікуючим, що тобі щось дадуть. Очікуючим, а не діючим.
Вона зробила крок до нього. Він не втік. Дивно, він мав би втекти, вони ж надворі, без нагляду. Вона ставала небезпечною, і він це знав, та не втік. Озброєний лише втомою, він притулився до її щиколоток. Кароліна взяла його на руки і пригладила, шепочучи заспокійливі слова. Обережно понесла його в сарай.
Темні двері відчинилися. Вона увійшла і закрилася всередині. Опустилася на коліна й поклала кота на солому, як малого Ісусика. Гладячи його по вушках, дістала мотузки — вони були для мішків із картоплею, але зараз отримали більш витончену роль. Вона зв'язала йому лапки і ще раз провела долонею по животику. Потім взяла дріт і обкрутила навколо шиї. Дріт не піддавався, але вона старалася; руки затремтіли. Кіт низько занявчав. Дріт зірвався, вдаривши її по пальцях, і на шкірі миттєво виступила кров. Але вона не зупинилася. У цю мить їй здалося, що кіт сам підставляє шию. Що він хоче цієї лагідної жертви.
І тут я зрозуміла, що він сам цього хоче. Хоче, щоб я задушила його, милувалася його тілом, так лагідно жертвувала ним. Він слухняно лежить, поки тремтять мої руки. Я різко набрала повітря в груди і завмерла. Мої долоні закрутили дріт щільніше. Зав'язки не давали йому втекти, та він і не дуже пручався — тільки дивився кудись повз мене. Раптом він почав сильно ворушитися, нявчати. Мої руки самі відсахнулися від нього, я відштовхнулася назад на сіно. Його тіло здригалося, закручений дріт усе ще стискав шию. Він тремтів, і я тремтіла. Але його тремтіння закінчилося швидше. Він завмер. Розслабився чи просто закам'янів.
Я отямилася пізно, коли затихло і моє тремтіння. Обережно підповзла до тіла й торкнулася пухнастого животика — всередині нічого не рухалося. Моя долоня сповзла на пухлину. «Я не дам тобі померти некрасивим». Руки намацали скальпель у кишені. Я зняла ковпачок і розсунула шерсть. Шкіра з характерним тріскотом лагідно розійшлася. Той великий овальний шарик вискочив назовні — гладенький, схожий на перлину. Я обережно відрізала судини, на яких він тримався.
Переклавши кульку на дощечку, я почала різати. Навіть гострому скальпелю ця куля не піддавалася, ковзала. Але невдовзі розійшлася. Лезо різко пішло вниз і поранило мій палець. Я піднесла його до рота, але швидко зупинилася — облизувати таке не можна. Витерла палець об темні штани і подивилася на розрізану кульку. Мені відкрився вид хаотично переплетених клітин і колагенових ниток. Це видовище прекрасне, таке гарне та приємне. Схоже на гниле м'ясо, хоча... хто зна.
Кота вона зашила та поховала швидко, під величезною вишнею. Без хреста — там йому й місце. Повернувшись додому, продовжила готувати. Час підтискав, скоро мала повернутися мати з церкви. Що ж, Кароліна витримає ще одну хвилю критики за те, що рухається недостатньо швидко. Але чи витримають вони «цікавий інгредієнт» у холодці? Залишається тільки мріяти.