12.2011 — «Meat»

Світанок цього дня не був світанком у звичному розумінні. Це було повільне просочування сірості крізь щілини у віконниці, крізь тонку ковдру, під якою лежала Кароліна. Не світло, а його примар, його бліда тінь. Вона прокинулась рано-рано, з того неприродного, напруженого сну, коли тіло відпочиває, а думки, наче зграя чорних птахів, кружляють у черепі, знаходячи собі жертву. Щоб встигнути. Встигнути куди? Це був лише предлог, рушій, що змушував піднімати важке тіло, одягати брудний, пошарпаний одяг і йти в школу з пустими шлунок і ранцем на плечі.

Повітря надворі було холодним і ріжучим, наче хтось розсипав у ньому дрібне скло. Кароліна, закутавшись у чорну довгу куртку, зійшла з ганку. Туман лежав у долині, безформеною, мертвою масою, поглинаючи звуки. І ось у цій сірій прозорості вона побачила постать, що посувалася попереду. Борис Тимофійович, ніс у руці якийсь мішок до свого старого москвича. Вона раптом згадала про де що.

— Тимофійович! — вирвалося в неї, голос пролунав несподівано гучно в туманній тиші.

Він зупинився, обернувся. Його обличчя, звичайне, суворе, з вусами, що вкривалися інеєм, виражало пильне здивування.

— А?

—Вибачте... Борис Тимофійович, а ви в Самбір їдете? — вона підбігла, ледве дихаючи.

—Ну, їду, такий, — він махнув рукою з мішком, — візьму дітям подарунки в малу школу.

Кароліна кивнула і протягнула йому декілька банкнот по десятці. 

—Ось... візьміть. Це для Анютки. Анюта... фамілії не знаю, але Анюта в нас одна в селі.

Він прицільно подивився спочатку на гроші, потім – їй у вічі.

—А батьки не здали? — запитав він тихо, наче боячись збудити когось.

—Ні... — вона кивнула. — Візьміть. За мої.

Мовчанка затягнулася. Туман, здавалося, вбирав у себе і ці слова, і цей жест. Потім він просто кивнув, узяв гроші, поклав у кишеню, повернувся і пішов далі, поринаючи в сіру мглу. А Кароліна, відчувши дивне полегшення, кинулася бігти в інший бік, назустріч школі, цьому жовтому будинку з тріщинами на фасаді.

Школа вранці була схожа на сплячу тварину. Пусті коридори, присмак дешевого миючого засобу для підлог і щось ще — щось на кшталт нагромадження дитячих надій і розчарувань, що висіли в повітрі. У класі ще було майже пусто. Лише Рая, її однокласниця, сиділа за партою, граючись з тамагочі. 

—Привіт, — пробурчала Рая, підіймаючи голову. 

—Привіт, — коротко відповіла Кароліна, сідаючи за свою парту. 

— є щось новеньке від м'ясника? 

— ні, тихо. — відповідь вилетіла стисло.

— тихо? Ото дуже дивно. Вроді ж кожен місяць нове тільце.

— взяв відпустку.

— хто? — збентежилась Рая.

Цей її вираз обличчя настільки дурний. Сука. Кароліна сціпила губи щоб не сказати лишнє. 

— маніяк чи вбивця, поліція не класифікує.

— Аааа, ясно — Рая знизала плечима.

— темно, — в її голосі промайнула легка ущипливість.

 Рая на диво обурилась.

— ти що зовсім? Я з тобою серйозно говорю! 

— я теж.
— хуєш.
Кароліна подивилась на неї з ледь піднятими бровами. 
— тобі погано?
— мені??? — Рая сильніше набиралась злості, — та то ти робиш з себе чорт знає що. 
Вона встала і вийшла, залишаючи Кароліну одну, Карліна ж розвалившись на стільчику тільки зівнула закриваючи рукою рот, її погляд продовжував повзати по вікнах, стінах, шукаючи сенс в цьому дні і здається знайшовся. Пухка, красива, рижуля зайшла в клас. 
— Кароліна! Привітик! А ти бачила шо в спортзалі??
— і що там таке грандіозне?
Вікторія усміхнулась широко із передчуттям.
— сьогодні ж Миколай! Чи ти забула? Маємо дивитися виставу малят. Буде смішно.
— Святкують завтра, — машинально поправила вона. — Не 19-го.
— Та всім байдуже! Подарунок дадуть – і добре.
— Може й так — встала Кароліна розправляючи плечі.
— Ходімо! Ходімо! Треба встигнути на перший ряд!
Кароліна ледь не попихнулась коли Вікторія вхопила її за руку і потягнула в їдальню.
І ось вони сиділи в холодній більше схожою на морг, їдальні на другому ряду (все же таки не встигли). Лави жорсткі, незручні. Кароліна сиділа, намагаючись зосередитися на сцені, де діти шостого класу, «малята», виконували якусь дивну виставу. Вони були в костюмах ельфів і відьом. Хлопчик у блакитному каптурі читав з папірця, запинаючись:
—І... і тоді ельфи сказали: «Відьми, віддайте наше світло!».
—А ми не віддамо! — скрикнула дівчинка в чорному плащі. — Воно... воно гарне!
—Але без нього ми в'янемо! — жалібно сказав інший «ельф».
І ось,без жодної боротьби, без спротиву, відьми раптом погодилися:
—Нате ваше світло. Візьміть. Просто попросіть гарненько.
Кароліна дивилася на це, і єдине що було в неї на обличчі це підняті брови, не від здивування, в радше він абсурдності. Яка ж це дурня! Усе життя – боротьба. Боротьба за їжу, за тепло. А тут – таке примарне, безглузде благополуччя. Світло просто беруть і віддають. За проханням. Вона кинула погляд на Вікторію, тій схоже подобалась вистава, вона усміхалась, а може її виселила незграбність дітей, Кароліна мимоволі теж усміхнулась.
Хором діти почали кликати Миколая. Миколай! Миколай!
Миколай. Виднілися бородавки математика, що зразу зрозуміло що це за тип. Володимир. він ніс на собі червону суконну шубу та бороду, яка все з'їжджала набік. Його образ викликав приглушений сміх у залі. Він ледь не спіткнувся об свій же плащ, йдучи через зал. Кароліна раптом уявила, як він падає, звалюється на діток, як кеглі, і ця картина викликала в неї не сміх, а щось на кшталт жалю та огиди одночасно.
Він роздав подарунки малятам, що не особо були раді від дешевих цукерок. А потім, коли вже збирався йти, його погляд затримався на ній, Кароліні. Він підійшов, мовчки сунув їй у руки такий самий глянцевий пакунок.

—Тобі теж, — пробурчав він під ніс і швидко відвернувся.
Вона прийняла подарунок трохи здивовано дивлячись на Володьку. Пакунок був невеликий, вагою півкілограма, як і у всіх.
—Ого! — почулося поруч. Іван. Головний підйобник. — Каро, ти що, тепер до малят зарахували? 
Він засміявся, і до нього приєдналися ще кілька голосів.
—Замовкни, — прошипіла Вікторія.
—Та я жартую! — сказав Іван, але в його очах читалося злісне задоволення. — Ну покажи, що там? Цукерки? Ти ж любиш солодке, правда, "малятко"?
Кароліна закотила очі.
— Іване збрий свої девственні вусики, тоді і поговоримо.
Вона махнувши волоссям пішла геть, і тепер то весь натовп сміявся з розлюченого від її фрази Івана. Ну і лох.